Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Клара знизала плечима.
— Я не задумувалась над цим… пане майор…
— Мало знаєш, — сказав Роде. — А для тебе було б набагато краще, коли б ти знала більше. Я з тобою ще поговорю, а зараз поклич лікаря.
Роде закурив, завагався трохи, потім почастував Клосса.
— Може б, ця дівчина замінила Вельмажа? — мовив він. І потім додав: — Але, мабуть, не замінить. Ви не питаєте, чому я не хочу її використати? Не питаєте?
Клосс мовчав. На порозі з’явився доктор Ковальський.
Роде дивився тепер на Ковальського.
— Звичайно, я міг би провадити слідство, — почав він, — і, може, навіть зібрав би речові докази. Але я не маю на це часу, Клосс. І це мені й не потрібно. — Роде витяг годинник. — Якщо протягом п’яти хвилин не зголоситься вбивця Вельмажа, я накажу розстріляти весь медперсонал. Ви зрозуміли, лікарю? Мій заступник, обер-лейтенант Клосс, надто гуманний, а я роблю так, як вимагається на війні. Отже, п’ять хвилин, гаразд? До речі, лікарня оточена, не намагайтесь тікати. — Потім звернувся до Клосса: — Вам шкода цієї Клари? А може, ви хочете просити, щоб я її пощадив?
Клосс мовчав. Знову відчув у руці холодний метал. Отже, не вдалося, треба було передбачити, що Роде вчинить так, а не інакше. Він не кидає слів на вітер.
Майор тим часом з цікавістю приглядався до Клосса.
— Я не думаю, щоб це була велика любов, — мовив він. — Такий собі невеличкий романчик, правда?
Раптом відчинились двері. На порозі з’явилась Кристина. Очевидно, вона підслуховувала розмову: погляд в неї був нестямний, в руці тримала зброю. Дивилася тільки на Роде.
— Руки вгору! — крикнула вона. — Всі! Ні з місця!
Роде глянув на пістолет, що досі лежав на столі, потім підняв руки. Клосс зробив те ж саме.
Кристина тим часом відступила до вікна.
— Це я вбила вашого агента!.. — вигукнула вона. — Я… сама… Ви зробили з нього квача. Я кохала його…
Не зводячи з них погляду, Кристина відчинила вікно. Чи вона справді сподівалася втекти, чи був у неї на це хоч який-небудь шанс? Есесівець, що стояв на подвір’ї під стіною, дав чергу з автомата майже не цілячись. Роде схопив пістолет і вистрелив у Кристину, яка вже лежала на підлозі.
“Коли б вона цього не зробила, — подумав Клосс, — загинули б усі”. Так, він до кінця життя пам’ятатиме медсестру Кристину, якої не знав навіть на прізвище, яка була звичайною собі жінкою, як тисячі медсестер.
Минала ніч. Німці залишили лікарню, Роде повернувся до свого кабінету, відкоркував пляшку коньяку й повідомив Берлін, що й досі не знайдено Крука. А Клосс почав посилено шукати контактів, бо мав знову обмаль часу. Адже треба було випровадити Еву й Крука в ліс, передати донесення в Центр, взятися за виконання нового завдання…
А 29 вересня 1943 року, коли під Божентовом почалися випробування Х-8, на полігон було скинуто важкі авіаційні бомби…
Кузинка Едита
Колеса поїзда монотонно стукотіли. Блакитнуватий відблиск лампи навіював сон, але годі було заснути. Едита заплющила очі, вдаючи, що спить. Може, молодий обер-лейтенант, нарешті, вгамується, замовкне, його перекидають на Східний фронт, і він намагається за розмовою забути свій страх перед скорою зустріччю з “Іваном”.
— Запалите? — спитав він, аж ніяк не збентежений її мовчанкою. Мабуть, все-таки помітив, що вона не спить.
— Дякую, — відповіла Едита і мерщій заплющила очі, щільніше вкуталася в чорний плащ військового крою. Вона вже знала, чому їй не хочеться розмовляти з милим, навіть досить вродливим хлопцем, який сидів навпроти неї в купе першого класу поїзда Берлін—Львів. “Берлін—Львів”, — подумки повторила Едита, бо така назва і далі фігурує на табличці кожного вагона. Але поїзд уже давно не доїжджає до Львова. Лишилася тільки назва кінцевої станції, що ось уже кілька місяців перебуває в руках ворога. Едита цієї миті збагнула, що вона так само, як молодий лейтенант, боїться, просто боїться. Цей страх охопив її ще два тижні тому, тоді, коли шеф у приміщенні начальника маленької станції неподалік Відня вручив їй запечатаний сургучем конверт.
— Ми мусимо розлучитися, Едито, — сказав він. Протезом правої руки, на який була натягнута коричнева рукавичка, він почухав давно не голену щоку. — Я дуже шкодую: ви їдете на схід, до Генерал-губернаторства. — Його червоні від безсоння блідо-голубі очі сповнив справжній сум.
— Наказ є наказ, — відповіла тоді Едита, розірвала конверт, знайшла назву міста в самому центрі Польщі, куди такого-то дня вона має прибути як телефоністка штабу бойового з’єднання. І відтоді стала боятися. Це був досить нерозумний страх. Щоправда, радянські війська досягли вже правого берега Вісли, але Едита Лауш вірила, що після невдалих останніх місяців знову настануть радісні хвилини. Едита Лауш не боялася фронту. Коли в тисяча дев’ятсот сороковому році зголошувалася в допоміжну службу, їй хотілось бути ближче до фронту. Та, прочитавши назву цього міста, вона вжахнулася. Тут Едита Лауш була близько чотирьох років тому.
Раптом уявила все це ще раз: вона входить у темну браму одного з найгарніших будинків міста. Поляків давно звідси виселили, в кам’яниці мешкають лише німці. Едита скромний собі службовець і має невеличку кімнатку на четвертому поверсі, в якій колись, очевидно, жила служниця. Тої ночі вона поверталася з роботи, була стомлена, хотілось якнайшвидше відпочити. І тоді, коли вона звернула від брами на сходи, викладені штучним мармуром, з претензійними постатями гіпсових жінок, сталося найгірше. Ступила крок у бік сходів і почула постріли. На другому поверсі хтось грюкнув дверима, й тоді пролунав постріл удруге. Мимоволі притислася до муру. Побачила тінь чоловіка, що великими стрибками наближався до неї. Вихопила з кобури пістолет.
— Руки вгору! — істерично вигукнула Едита.
Чоловік кинувся на неї, штовхнув її. Едита впала. Невідомий у світлому пильовику, переляканий так само, як і вона, зник у брамі. Едита підвелася на ліктях, хотіла бігти за ним, але в ту ж мить другий мужчина, що біг сходами, вибив у неї зброю. На якусь долю секунди Едита побачила його скривлене від люті або від страху обличчя, поли чорного цератового плаща, які носять службовці СС, шмагнули її по обличчю. Вона хотіла підняти випущений пістолет, але мужчина чоботом притис її руку до сходів: Едита скрикнула від болю і тільки тоді, як невідомий зник у темряві, підвелася. Хитаючись, припала до найближчих дверей. Стукала в них кулаками. Не могла збагнути, як людину, що мешкає за цими дверима, не розбудили ані постріли, ані її крик. Тільки тоді, коли їй відчинили двері і вона впізнала в заспаному мужчині з розхристаною піжамою присадкуватого капітана саперів Шнайдера, тільки тоді нерви її не витримали. Вона з плачем упала йому на груди.