Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Не виключав, зрештою, що лікарня вже оточена, а фон Роде бавиться з ним, як кіт з мишею. Якщо, скажімо, криптонім М-18 має доктор Ковальський… Клосс міг тільки чекати. Він сів коло столу й розгорнув книгу хворих. Цієї миті пролунав пістолетний постріл. Потім гупання ніг і крик. Клосс схопився з стільця н вибіг у коридор… Думав лише про Еву.
У своєму кабінеті фон Роде розмовляв з ординарцем Клосса. Курт був здивований, але не виявляв тривоги. Можна навіть сказати, що усміхався, і саме це виводило майора з рівноваги.
— Брешеш, — сказав фон Роде. — Ти можеш спокійно говорити правду. Про нашу розмову ніхто не дізнається.
— Я кажу правду, пане майор.
Може, він і справді казав правду? Фон Роде вже не був певний, чи не зробив помилки, викликавши до себе ординарця. Зрештою, він не мав нічого проти Клосса. Хороший, відданий офіцер, майже безпомилково виконує всі завдання. Однак сьогодні ввечері поведінка Клосса викликала в майора неспокій. Ні, власне, нічого конкретного, нічого такого, в чому можна було б запідозрити. Лише та полька в квартирі обер-лейтенанта. Фон Роде знав, що Клосс взагалі уникав жінок. Отже, звідкіля полька? Саме сьогодні, через дві—три години після нападу на фон Крука. А може, він погано знає Клосса? Фон Роде довіряв своїй інтуїції — вона рідко коли його підводила. У Божентові тільки їх двоє знало термін приїзду Крука. А якщо він запідозрює Клосса безпідставно… Цей ординарець може бути базікою. Ні, фон Роде зробив правильно. Його обов’язком є перевірити.
— Ти брешеш незграбно, — повторив фон Роде. — Брехня вимагає інтелігентності, а в тебе її немає.
— Наш фюрер, — відповів Курт, — завжди казав правду, а за кордоном йому не вірили.
Фон Роде засміявся.
— Ти спритно повертаєш. А як було з тією полькою?
— Я вже казав, пане майор, що вони бавилися.
— Вона прийшла сама чи обер-лейтенант привів її?
Минула якась мить, перш ніж Курт одважився відповісти.
— Достеменно не знаю, пане майор, я саме був у казино.
— А потім?
— Обер-лейтенант провів її.
— Як її звали?
— Я не питав. — Курт посерйознішав. Він все ще відчував на собі пильний погляд майора.
— Я викликав тебе сюди не для того, — мовив фон Роде, — щоб ти корчив ідіота. Тебе спіймано. Обер-лейтенант розповів мені все. Ми обидва вирішили перевірити твою лояльність до німців… Ну, якої ти тепер заспіваєш? Курт мовчав. Він вірив своєму обер-лейтенантові, але не був певний… А що, як фон Роде говорить правду? Ні, він, Курт, вже не відступить од своїх слів. До війни його допитували в Битомі. Потім у Вроцлаві. Гестапівці били н залякували, і кожен з них твердив, що знає все. Потім виявилося, що нічого не знали. Курт тоді мовчав. Мовчатиме й тепер. Він дивився на елегантного майора, що саме відкрив портсигар і взяв цигарку. Не почастував, ясна річ, Курта. Куртові хотілося палити; та він чекав… Якщо Клосс такий самий, як і ці всі, якщо він такий самий…
В операційній залі на підлозі лежав труп санітара Стефана Вельмажа.
— Смерть настала одразу, — сказав доктор Ковальський. — Постріл у серце з надто близької відстані.
Перед дверима юрмилася решта персоналу лікарні. Клосс бачив обличчя Кристини й Клари, а в глибині зали — перелякане, спітніле обличчя Вацлава Стоковського. Той схилився над мерцем, спритно й вправно перевіряв кишені. Нічого в них не було — трохи злотих, німецький паспорт і посвідка з місця роботи. Хто вбив цього хлопця? Клосс гадав, що існує лише одна можлива відповідь. Вельмажа убив агент фон Роде, побоюючись свого викриття. Тільки М-18 міг мати зброю. Навіть коли хтось з персоналу лікарні працює в підпіллі, то й тоді мало ймовірно, щоб йому було дозволено носити зброю з собою.
Клосс добре знав, що повинен зробити зараз офіцер абверу — доповісти фон Роде, передати справу абверу й гестапо. Але він не міг цього вчинити. У лікарні була Ева. їй загрожувала смертельна небезпека. Проведення слідства з власної ініціативи давало один шанс із ста, що він викриє вбивцю і водночас агента фон Роде. Мусив, одначе, діяти дуже швидко: якщо М-18 відчує загрозу, він втече й з’явиться в абвер. Проте вибору не було.
— Нікому ні під яким приводом не можна виходити з лікарні, — почав Клосс і звернувся до Ковальського: — Дайте відповідне розпорядження сторожеві. Я допитуватиму всіх по черзі.
Насамперед треба було з’ясувати хід подій. Клосс подумав: вбивця має мале часу, щоб сховати пістолет. Однак важко припустити, щоб він і далі тримав зброю при собі… Хоч, правда, М-18 не знає, або принаймні не повинен знати про зв’язок між Евою і Клоссом, отже, не боїться Клосса. Навпаки — в нього нема жодних причин не довіряти німецькому офіцерові. Хіба що агент — доктор Ковальський і саме він застрелив Вельмажа.
Клосс звелів усім зайти до операційної. Зібралися докупи — дві сестри, фельдшер і лікар. Лишався тільки портьє, але на нього, певно, можна й не зважати: був це старий чоловік, що не виходив із своєї кімнатки.
— Я хочу встановити, — звернувся Клосс, — де кожен з вас перебував в момент пострілу… — Чи не викрив він себе перед М-18, провадячи це слідство? Досить би було, якби шпигун повторив фон Роде це запитання.
Вони відповідали по черзі. Сестра Клара сказала, що діставала на складі ковдри для третьої палати, сестра Кристина готувала укол для хворої після операції і була в перев’язочній. Доктор Ковальський був у лазні. Тільки Вацлав Стоковський зізнався, що тієї миті, як пролунав постріл, він був у коридорі, біля ліжка хворого, якого привезли з села. Жоден з них не мав свідків. Вацлав доводив, що хворий прокинувся і, певне, пам’ятає, що бачив його біля себе саме тоді, як пролунав постріл. Це було кепське алібі.
Клоссові Вацлав здавався підозрілим з першої ж хвилини; так само, як і інші, він міг стояти на порозі операційної й вистрелити, але тільки він один був у коридорі і коли не вбив, то бачив людину, що вибігала з залу одразу ж після пострілу. Цей фельдшер, здавалося, не вмів мовчати.
— Я викликатиму вас по одному до кімнати чергового, — сказав Клосс, — а зараз робіть своє діло. Доктор Ковальський лишиться тут.
Вони мовчали. Ковальський закурив, потім підійшов до умивальника, заходився мити руки.
— У мене склалось враження, — мовив Клосс, — що вас ця смерть не здивувала.
— Вбивство стало досить буденним явищем. Коли ви повідомите жандармерію? — запитав Ковальський.
— Коли вона вийде з лікарні?
Лікар знизав плечима.
— Не знаю, мабуть, ще кілька днів.
Клосс пильно дивився на нього, йому ніяк не вдавалося розкусити цього чоловіка. Часом довіряв йому, а часом він здавався надто підозрілим.
— Ви, певно, зацікавлені в тому, щоб знайти вбивцю Вельмажа?