Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Лікар відповів не одразу.
— Треба забрати звідси тіло, — пробурмотів він. — А що стосується вбивці… Я не думав над цим, пане обер-лейтенант…
І він дозволив Клоссові перевідати Еву. Чи агент Роде, коли, звісно, це не Ковальський (він знає все!), помітив зацікавлення Клосса цією дівчиною? Ще він думає про присутність німецького офіцера і його поведінку? Застрелив Вельмажа, бо боявся викриття! А може, застрелив тому, що саме Клоссова присутність гарантувала йому безпеку? Коли б хотів, міг би, звичайно, втекти… Розпорядження Ковальського не виходити з лікарні було дуже незначною перешкодою. Клосс сам переконався в цьому, відвідавши прохідну. Старий чоловік, який сидів у тісному приміщенні при світлі гасової лампи, заявив одразу: він, зрозуміло, нікого не випустить, бо так наказав пан доктор, але мур, що оточує лікарню, не такий вже й високий, щоб його не можна було перескочити. При цьому дивився на Клосса з такою погордою і зненавистю, ніби той був справжнім німецьким офіцером…
То що він міг зробити? Пригрозити, що стрілятиме, коли хтось спробує втекти? Нісенітниця. Ситуація була надзвичайно складна, а з розмови з Евою він довідався, що існує ще одна, зовсім не передбачена перешкода, Дівчина лежала в ізоляторі, спершись спиною на високо покладену подушку. Рука її була на пов’язці. Коли Клосс зачинив за собою двері і схилився над нею, вона одразу спитала:
— Ти бачив того в коридорі?
— Він лежить у кінці, — відповів Клосс, — я не звернув на нього уваги та й не підходив до нього.
— То — він!
— Хто? — запитав Клосс.
— Він, — повторила Ева. — Той німець з автомобіля. Інженер Крук.
Коли їх притисли до землі, кваплячись, розповідала Ева, вони з Круком мали відступити до лісової сторожки. Але не встигли. З лісу вискочило двоє есесівців. Один з них жбурнув гранату. Граната вибухнула так близько, що дівчині здалося, ніби Крук вже мертвий. Потім Лис чергою з автомата поклав есесівців, а вона дісталася до лісу. Та виявилося, що Крук вижив. Його знайшов той селянин і привіз сюди.
— Що сталося з документами Крука? — запитав Клосс.
— Не знаю, — відповіла Ева. — Цей німець упізнав мене.
Клосс відчув, що дуже втомився. Якусь мить йому здавалося, що з цієї ситуації вже нема виходу. Все, геть усе в змові проти нього…
Фон Крук знову прийшов до тями. Побачив над собою лікаря — знав напевно, що це лікар, молодий чоловік, якого він уже пам’ятав, власне, здавалося йому, що пам’ятає. Говорив через силу, кожен рух спричиняв йому біль. Спробував підвестись і одразу ж безвладно упав на подушку.
— Мене звуть Йоганн Крук, — прошепотів він. — Повідомте німецькі власті…
Ковальський слухав уважно. Перевірив пульс хворого, потім поклав йому на лоб долоню.
— Повідомте німецькі власті, — повторив Крук. — Ви розумієте, що я кажу?
— Розумію, — відповів Ковальський. — Завтра повідомлю. — Він знав німецьку, але рідко користувався нею.
— Повідомити треба негайно, — вів далі Крук. — Якщо ви цього не зробите… Це обов’язок. Та дівчина… — додав він.
— Яка дівчина? — запитав Ковальський.
— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?
— Так, — відповів Ковальський.
Крук полегшено зітхнув.
— Її везли коридором. Була поранена…
Ковальський мовчав.
— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.
Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.
Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.
— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.
Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.
— Заспокойся, — сказала.
— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?
— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.
— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.
— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?
На якусь мить запало мовчання.
— Не знаю, — нарешті відповів він.
— Мені здавалося, що ти недолюблював його.
Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.
— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.
Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.
— Не треба, — мовила Клара.
— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…
— Я ні про що чути не хочу…
— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.
— Я не боюся за себе, — мовила Клара.
Вацлав відійшов од вікна.
— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.
— Так, — підтвердила вона.
Він різко обернувся.
— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…
У дверях з’явилась сестра Кристина.
— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.
Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.