Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— За газ? — перепитав Клосс і згадав, що Тіче розповідав про якусь операцію Нойманна, пов’язану з абонентами газового заводу.
— Адам — інкасатор. Це якраз його справжня робота, на якій він працював ще до війни.
— Значить, вони про нього знають, — мовив Клосс і переказав Юзефові розмову з Тіче про грандіозну операцію Нойманна. — Ти мусиш його попередити, нехай тікає до лісу.
— А як же з дівчиною?
— Її попередиш після нього. За неї повинен вирішити Адам, якщо він їй довіряє.
— Адам прийде до мене завтра.
— То завтра нехай і втікають. Але перед цим передасте ще одне повідомлення від Я-23.
— Ти збожеволів! Якщо радіостанцію викрито…
— Тим-то й ба. Повідомлення Центр не одержить так само, як не одержав жодного з тих, що їх ми посилали протягом трьох тижнів. Його дістане Отто Нойманн. Це буде щось на кшталт особистого листа. Передасте, що Я-23 не зміг з’явитися в умовленому місці, бо того дня був у Щеціні в службовому відрядженні. Він просить призначити новий термін і місце зустрічі.
— Ти хочеш виграти кілька днів?
— Так. Вам потрібен час для втечі з Варшави. Не забудь прихопити з собою копії моїх радіограм за останні три—чотири тижні. Передай їх Бартекові, він повинен мати новий шифр і радіостанцію.
— А як же ти? — запитав Юзеф.
— Я мушу допомогти бідолашному Тіче. Хлопець ніяк не може втямити системи роботи ворожої радіостанції.
Клосс підвівся і легко вклонився Подлясінському. На прощання вони не сказали один одному жодного слова, хоч обидва думали про те саме — чи побачаться ще колись.
Бартек не був у захопленні від наказу, якого дістав минулої ночі. Він мусив негайно відкликати людей з запланованої операції на залізниці й швидко готувати посадочний майданчик. На щастя, поблизу не було великих німецьких підрозділів, і він міг організувати все протягом дня. Але що вдієш? Наказів не обговорюють, а наказ цей був ясний: приготувати посадочний майданчик для посланця Центру.
Вони чекали звечора на великій галявині посередині Козеницької пущі. У викопаних ямках уже лежав облитий бензином хмиз — його повинні були підпалити тоді, як почують гудіння літака. Але літак не прилітав. Ніч стояла холодна. Адам, який не звик до лісу, клацав зубами.
— Я боюся за Юзефа, — мовив він. — Що з ним могло статися? Чому його досі немає?
— Не каркай! — сердито відповів Бартек. — Не каркай, бо накаркаєш! Сьогодні я повторюю тобі це вже вчетверте.
— Він сказав мені, що ми зустрінемося в тебе. Я гадав, він уже тут. Невже не встиг?
— Ти знову починаєш? — буркнув Бартек і подав Адамові запалений недокурок. — На, потягни, дай роботу губам, щоб не плести дурниць.
Якусь хвилину вони мовчали. Десь угорі кричала сова. До Бартека підповзав не відомий Адамові молодий партизан.
— Товаришу командир, якщо через півгодини він не прилетить… Зараз почне світати.
Саме в цю мить Бартек почув гул літака. Хлопець, не чекаючи наказу, побіг до майданчика, де скидають вантажі. У викопаних ямках, що утворювали величезну літеру “Т”, схопилося полум’я. Пілот, напевне, побачив сигнали, бо йшов на посадку.
Наблизившись до літака, Бартек допоміг злізти опасистому чоловікові в довгому кожусі, який сковував його рухи. Партизани розвантажували зброю й боєприпаси і переносили їх на підготовлені селянські підводи, а Бартек повів посланця в напрямку лісової сторожки.
— Ви нікого не хочете перекинути? — запитав прибулий. — Літак зараз повертається.
— Ви залишаєтесь? — здивувався Бартек.
Чоловік, буркнувши, притакнув, і більше нічого тієї ночі Бартек від нього не почув. Лише наступного дня гість відрекомендувався.
— Капітан Антоні, — сказав він, — прибув у справі провалу.
— Швидко реагуєте, — промовив Бартек. Про те, що знайшлися люди з варшавської групи, я повідомив вам усього чотири дні тому. У мене є для вас сюрприз. Окрім Адама й Зяблика, знайшовся й радист.
— Це цікаво, — відгукнувся посланець. — Я хочу допитати його першим.
— На жаль, це неможливо. Він непритомний. Його поранили під час втечі. Чудом він дістався до війта в Козєницях. Турбується про Юзефа і Мундека, — додав Бартек. — Вони повинні вже бути тут. Тоді група була б у повному зборі.
— Не зовсім, — сказав Антоні. — Немає ще Я-23.
Відразу після сніданку капітан розпочав допит. Бартек, що був присутній на ньому із службового обов’язку, не зовсім розумів сенс підступних запитань. Правду кажучи, посланець Центру не припав йому до серця. Сухий, насторожений, недовірливий… Бартекові здавалося, що він і на собі відчуває його уважний, пронизливий погляд. “Що ж, — думав він, — така робота”. Посланець саме схилився над Стасею Заренбською на кличку Зяблик. Дівчина намагалася точно відповісти на поставлені їй запитання, але видно було, що її гнітить тон Антоні.
— Ти стверджуєш, що тебе попередив Адам?
— Авжеж, — відповіла вона.
— Він говорив, що за тобою стежать. А чи сказав відколи?
— Ні. Він наказав мені втікати. Ми домовилися зустрітися на станції в Пирах.
— Кого ти знала?
— Тільки Адама і Сковронека.
— Ти знаєш, хто такий Я-23?
— Не знаю.
— А ти сама не помітила, що за тобою стежать? А може, — він підвищив голос, — і не хотіла помітити?
— Ні! — істерично вигукнула дівчина. — Я не… Я знаю, що робила помилку, що мусила бути обережнішою але поспішала, вискакувала з радіограмою під час роботи. Ми домовилися з Адамом, що так буде найбезпечніше.
— А у Сковронека все було гаразд?
— Я завжди перевіряла. На дверях був написаний крейдою знак К+М+Б. Якби загрожувала небезпека, його б витерли.
Дівчина завагалася, і Антоні завважив це вагання.
— Так був знак чи ні?
— Був. Тільки мені здавалося, здавалося… У мене склалося враження, що Сковронек чогось боїться, у нього були такі очі…
— Коли у вас з’явилося це враження?
— Два, ні, три тижні тому.
Антоні подякував дівчині і наказав покликати Адама. Коли вона вже виходила, він нагадав, — Бартек, правда, вважав це зайвим, — що їй не можна покидати загону.