Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Він дозволив хлопцеві розповісти про того поляка, так “неймовірно схожого на пана обер-лейтенанта”, його зворушив той молодий студент, котрий за всяку ціну, навіть ціною принижень, хотів навчитися в німецьких професорів будувати кораблі.
— Невже я так дуже скидаюся? — запитав Клосс, а коли той кивнув головою, додав: — Цього не може бути. Коли б ми з ним стали поруч, ви б, пане, побачили, що в нас є багато різного. — Клосс так і сказав: “пане” — це була хвилина слабості, викликана спогадами оцього хлопця, який бачив його, до пізньої ночі схиленого над німецькими конспектами й книжками. На щастя, солдат цього не помітив.
— А ви знаєте, пане обер-лейтенант, — сказав хлопець, прощаючись, — того залізничника, який здавав кімнату полякові, невдовзі забрали. Він більше не повернувся додому.
— Хто забрав? — не зрозумів Клосс.
— Гестапо. У вересні тридцять дев’ятого, після того, як Гданськ було повернуто рейхові.
— Мабуть, заслужив, — холодно кинув Клосс. Він ураз споважнів і, козирнувши солдатові, квапливо перетнув залитий сонцем майдан.
Усю дорогу до казино в нього стояв на думці худий дідусь в окулярах з дротяною оправою, що весь час ворушив губами. Старий залізничник любив жувати тютюн.
Адам Прухналь згадав, що треба обідати. Він минув яскраво освітлений весняним сонцем майдан перед гарнізонною комендатурою. Не любив сюди ходити, бо тут завше кишіло німцями. От і сьогодні посеред майдану якийсь веснянкуватий солдат щось говорив цибатому обер-лейтенантові, а група жандармів сідала у вантажну машину. Але магістратська шапка і справжній аусвайс гарантували йому безпеку, принаймні зовнішню.
Їдальня, до якої йшов Прухналь, невідомо чому звалася “Клубною”. Відвідувачі її не були членами окремих клубів, проте написане крейдою на чорній дошці меню, що висіло біля входу, було багате, хоч дещо й одноманітне — галушки з тертої картоплі, картопляні котлети, картопляний суп, галушки з картоплі й борошна. На солодке останнім стояв пиріг з капустою. Але Адам і не думав читати меню, бо прийшов сюди не для того, щоб з’їсти порцію галушок. Правда, галушки він все-таки вирішив з’їсти, а розплачуючись з панною Стасею, всунув їй разом з грошима маленьку записочку, яку непомітно вийняв із-за стрічки магістратської шапки. Він не казав їй, що вона має з нею зробити, бо Станіслава Заренбська, на кличку Зяблик, добре знала адресу, куди вже кілька місяців передавала змережані цифрами записки. Не накинувши на себе навіть плаща, вона вибігла на вулицю, проскочила поміж вагонами набитого людьми трамвая, котрий саме під’їжджав, і опинилася в кам’яниці на вулиці Польній, 26. Від їдальні “Клубної” це було щонайдалі триста метрів. На вивісці, яка висіла праворуч від брами, було написано, що жіночий кравець Маріан Сковронек не тільки латає і перелицьовує одяг, а й шиє на замовлення з матеріалу клієнта.
Дівчина не читала тієї вивіски, бо знала й так, що від брами треба звернути вправо і тричі подзвонити в двері першого поверху — два дзвінки довгих і один короткий. Кравець відчинив їй через хвилину; вона спитала його, чи вже підкорочений костюм, і дістала відповідь, якої чекала: костюм буде готовий за тиждень. Всунула записку в руку кравцеві, потім зустрілася з ним поглядом — їй здалося, що він чимось зляканий…
“Це мені, напевно, здалося”, — міркувала вона, кваплячись до їдальні. — Адже коли б він чогось боявся, коли б загрожувала якась небезпека, зникли б написані крейдою літери К+М+Б, а так на дверях майстерні Маріана Сковронека і досі висіла емблема з зображенням трьох королів. Дівчина бігла швидко — хазяїн “Клубної”, пан Вархол, не повинен помітити її відсутності.
Коли б Стася хоч раз оглянулася, як годиться за правилами конспірації, котрі вона вивчала минулої зими в підпільній унтер-офіцерській школі, то побачила б двох людей, що поспішали за нею нога в ногу.
Через дві години гауптштурмфюрер Нойманн, насвистуючи, йшов коридором гестапо на Алеї Шуха. У ліфті він з приємністю оглянув себе у велике дзеркало. Його дратувало, що ліфт іде дуже повільно, бо кортіло якнайшвидше з’явитися в кабінеті штандартенфюрера Лойтцке.
Штандартенфюрер анітрохи не зрадів, його бліде обличчя з синцями під очима було, як завше, байдуже. Він спокійно вислухав повідомлення Нойманна про викриття зв’язкової, яка приносила до кравецької майстерні Маріана Сковронека зашифровані донесення, бавлячись під час усієї розмови самопискою.
— Що ви пропонуєте? — запитав він.
— Шукати наступну ланку.
— Скільки ще може бути таких ланок? — поцікавився Лойтцке. — З його золотого олівця випав на гладеньку поверхню письмового столу графіт і поволі котився в бік стиснутої в кулак Нойманнової долоні. Той подав шефові чорний штифтик, але штандартенфюрер навіть не подякував, дивлячись на свого підопічного безбарвними, як у риби, очима.
— Важко сказати, — обережно почав Нойманн. — Минулого року в Берліні мені вдалося розкрити велику мережу комуністичного руху. На жаль, керівника мережі нам захопити не вдалося, але від зв’язкового, на якого ми натрапили випадково, до заступника мережі було не більше не менше дванадцять ланок. Погодьтеся, пане штандартенфюрер, що це була нелегка робота…
— До речі, — перебив його Лойтцке, — за берлінські успіхи ви вже маєте підвищення в чині. Хотілося б, щоб ви показали, на що ви здатні тут.
— Я не думаю… — почав Нойманн.
— Ми не маємо часу на роздуми, Нойманн. Мене не цікавить керівник, а втім, дідько його знає, може, саме він є керівником. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Невловимого Я-23. Кілька разів ми вже були за крок від нього, і завжди йому вдавалося зникнути. Вже два тижні у вас в руках радіостанція ворожої агентури. Зараз вам вдалося, нарешті, викрити дівчину, яку б ви могли викрити ще раніше, якби трохи наступили на горло тому кравцеві. І після цього ви хочете від мене, щоб я тішився вашими успіхами.
— Я боюся, — знову почав Нойманн. Він звик так висловлюватись. Це звичка двадцяти років служби в солідній політичній поліції, його шефами досі були літні люди з бездоганними манерами, з науковими званнями, що їх дістали в Бонні або Гейдельбергу. Тепер він змушений працювати з цим напівінтелігентом, котрий дивився на нього холодними, як у риби, очима, а єдиним методом роботи, гідним поліцая, вважав “витискання”, або “обробку”. Нойманн наважився змінити тон. “Ніяких “я боюся”, — подумки вирішив він. З такими треба говорити прямо. — Ні, пане штандартенфюрер, із Сковронека ми не витиснули б нічого тільки з тієї причини, що він навіть не знав прізвища дівчини, яка раз на тиждень приносила йому зашифровану інформацію.
Лойтцке закліпав вицвілими очима. На його блідих, синіх губах з’явилось щось схоже на усмішку.
— Ну гаразд, — тихо промовив він. — Коли йдеться про методи, то я розв’язую вам руки. Але мушу мати цього Я-23. І пам’ятайте, що часу в нас небагато. Скільки, власне, вам треба на цю операцію?
— Щонайменше два місяці, — відповів Нойманн.
— Два тижні. — Лойтцке двічі стукнув олівцем по столу. — 3 симпатії, яку я почуваю до вас, додаю вам, — він знову стукнув олівцем по столу, — ще тиждень. Разом три тижні. І ні дня більше.