Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— Прочитайте, Клосс.
— Нічого не розумію, — спокійно сказав Клосс. — “Чекаю” — і більше ні слова. Що ж тут незвичайного.
— Підпис. Тільки підпис. Я-23. Ви не розумієте?
— Ні.
— Ах, Клосс. Цього Я-23, цього проклятого Я-23 ми ловимо вже цілий рік. Ну, тепер він од нас не втече. — Він звернувся до Жанни: — Кому ви передавали одержані матеріали?
— Я відносила їх, — покірливо відповіла Жанна, — на цвинтар за церквою капуцинів. А хто їх звідтіля забирав — не знаю.
— Чому ви не віднесли мікроплівки?
— Я якраз збиралася йти…
— Гаразд, мадемуазель Моле. Ви віднесете це туди, як і досі. А потім прошу вас повернутися додому і нікуди не виходити. Якщо ви спробуєте втекти…
— Куди мені тікати? — спитала Жанна. — Ви скрізь. — Вона мала вигляд приреченої.
— Наскільки мені відомо, — сказав Клосс, — ви, пане полковник, послали сьогодні Ворманна на інспекцію в район Корніше. Ми могли б скористатися з його відсутності і подивитися, що робиться в його квартирі.
— Невже він такий віслюк? — запитав Елерт. — Але спробувати варто.
— Одначе він і справді віслюк, — підтвердив він двома годинами пізніше, витягаючи з розпореної канапи пачку доларових банкнотів. — Відбитки його пальців на грошах будуть остаточним доказом, — додав він.
Проте полковникові Елерту не вдалося поставити лейтенанта фон Ворманна перед військовим трибуналом. Коли він, розкурюючи сигару за сигарою, чекав до пізньої ночі наслідків засади на цвинтарі капуцинів, йому принесли повідомлення, що партизани обстріляли мотоцикл, на якому їхав фон Ворманн. Якимось чудом мотоцикліст лишився зовсім неушкоджений, зате лейтенанта вбито.
Тієї самої ночі, коли всі сили місцевої жандармерії були в засаді на цвинтарі, за церквою капуцинів, група французьких партизанів напала на в’язницю, що знаходилася в протилежному кінці міста, і звільнила всіх в’язнів. Гірше того, мадемуазель Жанна Моле вислизнула з-під опіки таємних агентів і буквально розтанула в повітрі.
Це розлютувало Елерта до такої міри, що він наказав обнишпорити будинок за будинком геть усе містечко. За винятком, звичайно, тих будинків, де мешкали німецькі офіцери. На жаль, обшук нічого не дав. Цілий тиждень на цвинтарі сиділа засада, але по залишену мадемуазель Моле мікроплівку ніхто не прийшов.
— Ми занадто поквапилися, — сказав Клоссові Елерт, коли усвідомив, що тут також ухопив шилом патоки. — Лишається втішатись тим, що цей проклятий Я-23 зник назавжди.
Обер-лейтенант Клосс кивнув йому головою.
ІМЕНЕМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф, буркотливий фон Оссетцький, тонкий, як тріска, що хворів на жовчний міхур і завжди ходив з кислим обличчям, поїхав до Львова на нараду начальників відділень абверу “Ост”, тож Клоссові ні в кого було відпрошуватись.
Заперечливо махнувши рукою, він дав зрозуміти кільком рикшам, що не скористається з їхніх послуг, і скоріше за звичкою, ніж з потреби, придивився до кожного, аби впевнитись, чи немає часом поміж них знайомого обличчя — це означало б, що за ним стежать. Подумки відзначивши, що жодного з цих хлопців у гарусних шапках він ніколи не бачив, Клосс спокійно попрямував на Кошикову. Спинився перед вітриною із взуттям, щоб глянути, хто йде позаду, але також нічого підозрілого не помітив. У вітрині стояла пара високих чобіт, які називали “офіцерками” — найулюбленіша взуванка юнацтва тих років. Своєю стрункістю чоботи приваблювали навіть німецьких офіцерів. Багато з них красувалося в “офіцерках”, пошитих варшавськими шевцями. Клосс згадав, що навіть новоспечений заступник начальника особливої служби у Варшаві гауптштурмфюрер Нойманн прикрасив свої криві ноги польськими чобітьми, — і усміхнувся, уявивши собі цю картину. Проте Клоссові самому ніколи не спадало на думку замінити своїх зачовганих, складених гармошкою чобіт офіцера вермахту. Він не любив форми, яку мусив носити, і думка прикрасити цей ненависний убір викликала в нього огиду.
Клосс пройшов навскоси Мокотовську. У цій частині Кошикової рух невеликий — поодинокі перехожі в цивільному трималися поближче до будинків, ладні щомиті сховатися в під’їзді. Німців у формі, хоч це й був центр зайнятого ними району Варшави, теж було небагато. У цей час вони старанно висиджували за письмовими столами на численних “амтах”, [12] заповнюючи з німецькою педантичністю рубрики анкет, звітів і діаграм, котрих усе ще бракувало ненаситному Берлінові.
12
Скорочена назва біржі праці (нім.).
На Алеях Уяздовських дерева вже зазеленіли. Клосс з приємністю вдихнув свіже повітря. Його чимось вразила безлюдна в цю пору вулиця. Якусь мить він не міг збагнути причини свого здивування. І тільки тоді, коли, загуркотівши шістьма циліндрами, повз промчав чорний “мерседес” з прапорцем-свастикою, Клосс зрозумів, у чім річ. Просто якийсь час він не зустрів жодного німця у мундирі Feldgrau, не побачив жодного прапора, не почув гупання кованих жандармських чобіт. Алеї були такі, як і колись: тихі, гарні, спокійні. Лише цей “мерседес”, що саме заскреготів гальмами, звертаючи на Алеї Шуха, нагадав, у чиїх руках Варшава. Клосс повернувся в той бік: там поволі підіймався чорно-червоно-білий шлагбаум, а троє есесівців у касках, що спадали на очі, перевіряли документи.
“Вживають застережних заходів після останньої вдалої операції”,— подумав Клосс, і це втішило його, бо тільки він, Клосс, знає напевно, що ніякі застережні заходи не допоможуть, що вироки, винесені польським підпіллям, виконуватимуться й далі.
Він перейшов на другий бік вулиці і ще здалеку помітив на лаві старого, погано вбраного чоловіка з недокурком, що прилип до губи. Подлясінський був завше пунктуальний. Тому, хто б стежив у цю мить за Клоссом, ніколи б не спало на думку, що цей бідний старий поляк, типовий чиновник-пенсіонер, і цей причепурений, енергійний офіцер з обличчям, котре в божевільних книжках теоретиків расизму могло б правити за найяскравіший приклад чистої нордичної раси, можуть мати між собою щось спільне.
Старий, напевно, помітив, що німецький офіцер запалив цигарку, бо підвівся з лавки і пішов за ним на відстані, якої вимагали повага і страх. Він, мабуть, сподівався, що молодий офіцер не докурить своєї цигарки і недбало викине кудись недокурок, розтерши його чоботом. Чи котрийсь із найбільш стріляних сищиків міг припустити, що в недокурку, якого саме підняв старий чоловік і вкинув до бляшаної коробочки від тютюну з намальованим на кришці портретом моряка, є кілька повідомлень, за які й офіцера, і старого звинуватили б у військовій зраді?