Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Ще більш знає Адам. Той знає всі його чотири прізвища, але Адамові Юзеф довіряє, як самому собі. Два роки вони сиділи разом в одній тюремній камері в Равічі. Два роки сам на сам з людиною і вдень, і вночі — цього досить, щоб їй довіряти.
Його прізвища знає ще Клосс, але це зовсім інша історія. Не Юзеф вирішував, чи може довіряти Клоссові, за нього поручився Центр. Вісім місяців тому Юзеф дістав термінову шифрограму Центру, в якій повідомлялося, що віднині він разом зі своїми людьми надходить у розпорядження офіцера розвідки під криптонімом Я23.
А через кілька днів, коли, перевтілившись у Францішека Булу, Подлясінський, розважаючись, годував лебедів в Уяздовському парку, до нього підсів юнак у мундирі німецького офіцера і зовсім несподівано для Юзефа чистою польською мовою назвав пароль. Відтоді вони тримають між собою безперервний зв’язок, зустрічаючись щодня віч-на-віч, або телефонуючи, або ж Юзеф знаходить від Клосса записку в тайнику чи, так як сьогодні, в недокурку.
Тільки-но Юзеф скінчив передачу, як почувся приглушений дзвоник. Не будячи Мундека, він відчинив двері глибокої шафи, зайшов усередину, відсунув її задню стінку і опинився в такій самій, хоч, звичайно, більш елегантній і стильній шафі у спочивальні Фелікса Житогнєвського. На ходу накинув на себе барвистий шовковий халат, і цей новий одяг немовби внутрішньо змінив його. Згорблений пенсіонер залишився десь там за стіною, а тут до дверей ішов старий джентльмен, людина, яка завше мала гроші, має їх зараз і сподівається, що матиме і надалі.
Крізь вічко побачив стрічку магістратської шапки Адама, потім його очі. Глянув глибше — вічко було таке, що в нього можна було побачити на півповерха вище і нижче. Все гаразд, Адам сам.
— Рахунок за газ, пане граф, — хитрувато всміхнувся Адам, заходячи до кімнати. Він ніколи не забував говорити цієї фрази, хоч вона й стосувалася того, хто міг стояти за дверима в одній із сусідніх квартир. Адам освітив електричним ліхтариком газометр, акуратно записав на квитанції цифру спаленого газу, взяв гроші, відокремивши від них записку і поклавши її за стрічку шапки.
— Як справи, Адаме?
— Усе гаразд, шеф. Коли ти виконаєш свою обіцянку і пошлеш мене до лісу? У мене порозпухають вени від цього ходіння по сходах.
— Ти мені потрібний. Не забув, де ми зустрічаємося через тиждень?
— Ні. В експедиційному підприємстві.
Вони міцно потиснули один одному руки. Відвідини інкасатора з газового заводу тривали не довше, ніж треба. Обидва були досвідченими конспіраторами і знали, що навіть така дрібниця, як тривалий візит інкасатора, може принести нещастя.
“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.
Клосс швидко впорався з роботою в тюрмі гарнізонної комендатури. Справи там були ще безглуздіші, ніж він передбачав. Троє солдатів, які їхали у відпустку з фронту, облаяли унтер-офіцера, начальника патруля жандармерії, назвавши його брудною прусською свинею, і той вирішив вчинити з цього політичну справу, бо солдати були віденцями.
Клосс змушений був закликати його до порядку. Унтер-офіцер аж побагровів од злості, коли обер-лейтенант Клосс коротко пояснив йому різницю між солдатами-фронтовиками, які на тиждень вириваються з пекла Східного фронту, і жандармським щуром, що від початку війни сидить у глибокому тилу і зганяє свій жир, переслідуючи солдатів, що проливають кров за фюрера.
Хлопців він, звичайно, наказав випустити, а унтер-офіцерові заявив, що за свавільну затримку солдатів-відпускників його буде покарано. Для себе ж цілком несподівано, під час допиту солдатів (аж ніяк не героїв, як Клосс доводив жандармові, але бувалих фронтовиків, що з’їли чимало солдатської каші), він дізнався про дислокацію двох бронетанкових полків і однієї піхотної дивізії.
Це, певно, не було сенсацією, можливо, Центр знав уже про це, але Клосс ніколи не нехтував навіть такими незначними даними, бо розумів, що в найгіршому разі вони будуть підтвердженням раніше добутих даних, а потім, долучені до інших, дозволять штабістам створити справжню картину розташування німецьких сил на окремих ділянках фронту, що допоможе їм спланувати новий удар, який наблизить кінець війни.
Яка доля, яка частка в новому успіхові належатиме йому, Клоссові? Він ніколи про це не думав, бо знав, що таких, як він, багато. Та після кожного вдалого наступу, після кожного затопленого підводного човна Клосс дедалі більше відчував, що він потрібний. Він, звичайно, знав, що найважливіші ті, хто б’ється на фронті, віч-на-віч з ворогом. Але знав також, що завдяки йому вони стрілятимуть влучніше.
Клосс вийшов на залитий сонцем майдан перед комендатурою гарнізону і роздумував, куди йому піти. В резиденцію абверу надто пізно, та й, зрештою, шеф повернеться тільки ввечері. До похмурої кімнати офіцерського готелю теж не хотілося.
І він вирішив піти в казино.
— Пане обер-лейтенант, — покликав хтось позаду. Клосс обернувся.
Перед ним стояв один з тих солдатів, яких він наказав випустити.
— Чого вам треба?
— Від себе і від товаришів, — затнувся раптом солдат. — Вони дуже поспішали, у них зараз поїзд, а я їду через дві години і лишився, щоб вам подякувати.
— Ви з ними не поїхали? А мені здалося, що ви з Відня.
— Так, я родом звідти, — відповів хлопець, — але з тридцять восьмого року я мешкав у Гданську на Горстмайєрштрассе, і мені здалося…
— Що вам здалося? — усміхнено запитав Клосс. Але вже знав, що той скаже.
У тридцять восьмому році, коли фрау Більдтке, вдова гданського сенатського радника, відмовила йому в квартирі, він, зрозумівши, що й надто висока квартплата в гданських гульденах, яку вона бере з поляка, ганьбить її, змушений був шукати нового помешкання. Знайти було важко. Гданські газети відкрито цькували Польщу і поляків. Нарешті йому вдалося напитати маленький куточок на піддашші в будинку старого залізничника, який, незважаючи на коричневий терор, не зняв із стіни у своїй кімнаті вирізаного з газети портрета Карла Лібкнехта. Це було саме на вулиці Горста Майєра.
— Що ж вам здалося? — повторив Клосс і відчув, як по спині тече холодний піт. Невже провокація? Невже вони знають про нього? Може, тому фон Оссетцький так несподівано й виїхав?
— Даруйте мені, я, певно, помилився, — сказав солдат з милим веснянкуватим інтелігентним обличчям. — Просто мені здалося, що я вас уже десь бачив. Але це неможливо! Адже той був поляк!
— Який “той”, кажіть ясніше! — усміхнувся Клосс солдатові і відчув, що напруження зникло. Хлопець, очевидно, бачив його здалеку і легко переконається, що обер-лейтенант Ганс Клосс не має нічого спільного з якимось поляком, на мансарді котрого до пізньої ночі горіло світло.