Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— Принада? — перепитав Нойманн. Штандартенфюрер вперше за цей день усміхнувся, а Нойманн подумав, що, напевно, недооцінив свого шефа. “Щуку ловлять на блешню” — це зовсім непогано. — У мене є пропозиція, — промовив гауптштурмфюрер, — кинути щуці маленьку в юнку рибку. Пропозиція, щоправда, ризикована. Цього Я-23 можна б викликати на зустріч з працівником їхнього Центру, щоб передати важливі інструкції.
— А ви зух, Нойманне. Я люблю, коли мої підлеглі думають. — Він постукав запальничкою по полірованому столу.
— Ми ризикуємо розкрити нашу операцію. Не виключено, що на такі випадки у нього є з Центром свій, умовлений спосіб зв’язку.
— Якби в тридцять шостому наш фюрер не ризикнув і не вторгся в надрейнську територію, — запально сказав Лойтцке, — ми б не були сьогодні володарями Європи.
Нойманн зрозумів, що на цьому його самостійність кінчилася, що він мусить зараз підвестись, стукнути підборами й вийти. Рішення прийняв за нього хтось інший.
Клосс знав уже все. Інакше кажучи, розумів у загальних рисах суть гри, яку провадив Нойманн, і, як завжди, в хвилини найбільшої загрози, снував план на найближчі години. Нойманн ще тільки готує пастку — це непевно, але загроза вже існує.
Допивши своє вино, він залишив на столику гроші й вийшов з кабаре. Гардеробники, очевидно, обговорювали події останніх кількох хвилин, бо враз жваво заговорили про погоду, коли він підійшов до стойки і попросив свого кашкета. У дзеркалі Клосс побачив, що чорний “оппель” Нойманна саме від’їжджав від кабаре, а за ним рушила машина з кількома есесівцями.
Клосс вирішив піти пішки. До зустрічі з Подлясінським залишалася з півгодини, і він міг ще раз обміркувати події останнього тижня.
Коли вони зустрілися минулої середи, знову ж таки в Уяздовському парку, коло лебедів, його здивувала тривога завжди спокійного Юзефа. Він приніс щойно одержаний звичним порядком наказ Центру, щоб Я-23 з’явився у призначений день в кабаре з білою гвоздикою.
— Куди я вчеплю цю квітку? — запитав Клосс, прочитавши виклик, написаний на берегах газети, залишеної на лавці. — Ця квітка для мене неприємно пахне, — додав він, не вважаючи за потрібне пояснювати Подлясінському, що здавна умовленим паролем для зустрічі з Центром мала бути вимога назвати особовий склад тридцять третього полку танкових гренадерів.
Одначе Клосс все-таки вирішив піти до кабаре, ясна річ, без гвоздики, бо куди ж офіцерові приколоти її? Він хотів побачити, з ким має справу, хто його противник. Обер-лейтенант думав, звичайно, що все це кінчиться нічим, зовсім не передбачаючи, що нагодиться якийсь старий німець з квіткою в петельці, котрий, схоплений двома таємними агентами, кричатиме, що він доктор Майєр з організації Тодту і особистий приятель міністра Шахта.
Зайшовши до кабаре, Клосс побачив Нойманна і все зрозумів. Отже, в цьому й полягає та грандіозна операція в берлінському стилі. Але яке відношення має до цього газовий завод чи електростанція, про які говорив йому в казино лейтенант Тіче? Це ніяк не вкладалося у Клосса к голові. І він вирішив спитати про це Юзефа.
“Є дві можливості, — байдуже міркував він, — або викрито Юзефа, або радіостанцію. Коли б Юзефа, то Клосс не йшов би зараз спокійно вулицею, а, очевидно, сидів би в підвалі на Алеї Шуха або в найкращому разі у в’язниці абверу. А може, вже й не жив би, прокусивши зубами вставлену в пломбу мікроскопічну ампулку з ціаністим калієм, приготовлену на крайній випадок.
Отже, залишається радіостанція. Служба безпеки має в своєму розпорядженні власний пеленгатор і тому могла напасти на слід радіостанції незалежно од відділення Тіче. Щоправда, вони повинні повідомити про це абвер, але Клосс не раз був свідком того, як заздрісний Лойтцке приховував, наскільки можна було, надзвичайно важливу інформацію.
А може, вони натрапили на слід радіостанції випадково? Та про це, на жаль, він не дізнається ніколи. Адже він не бачив у вічі радиста, колись тільки, як ішов з Юзефом Польною вулицею, Подлясінський показав йому вивіску Сковронека. Клосс тоді гримнув на нього. Він завжди намагався знати тільки те, що необхідне. Зв’язок з радіостанцією мав підтримувати Юзеф, а точніше, його група, про яку Клосс теж нічого не знав, бо й не хотів знати. Отже, якщо радіостанцію викрито випадково, — внаслідок несподіваного обшуку, під час якого шукали радіоприймач або євреїв, що переховуються, — то за всією групою вже стежить гестапо.
В одному він певний — вони не схопили Юзефа. Йому треба залишити свої чотири квартири і пошукати собі п’ятої або — ще краще — на якийсь час зовсім зникнути з Варшави і, якщо вдасться, попередити про це групу.
Клосс присів на терасі кав’ярні, розгледівся — Юзефа ще не було. Подивився на вулицю, щоб перевірити, чи не видно його на підході, і закляк. Елегантно вбраний Юзеф, вимахуючи парасолькою, саме перетинав майдан, коли раптом троє жандармів заступили йому дорогу.
“Невже вони знають про нього?” — злякано подумав Клосс, дивлячись, як Подлясінський подає жандармам документи. І враз полегшено зітхнув. Жандарми пропустили Юзефа, а унтер-офіцер, начальник патруля, відкозиряв йому.
— Я злякався за тебе, — сказав Клосс, коли Подлясінський нарешті сів, акуратно кладучи капелюха і парасольку на вільний стілець.
— Надаремне, — усміхнувся Юзеф. — Віталіс Казимирус, консультант Головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель, така людина, якій унтер-офіцер жандармерії може тільки відкозиряти. Чи знаєш ти, що вони бліднуть, побачивши посвідчення Головного управління безпеки рейху? Для формальності тільки вдають, що читають, аби якось відкараскатися, бо насправді їм годі самої лише темно-зеленої оправи. Що в кабаре? — запитав він.
— Дуже погано. Заарештували якогось доктора Майєра, котрий був такий необережний, що встромив собі в петельку гвоздику. При цьому був присутній сам кривоногий Нойманн.
— Це означає, — почав Юзеф, — що вони запеленгували нашу радіостанцію і розгадали шифр?
Він повинен був здогадатися про це раніше. Тоді, коли до наших не дійшло повідомлення про підводний човен, що базується в Північній Норвегії.
— Про мене вони ще не знають, — він, усміхаючись, кивнув гарненькій дівчині, котра вчепилася в руку якомусь штурмфюрерові СС. Юзеф ні про що не забував. Цей уклін, який він зробив жінці найвідомішої професії, означав, що він ні на мить не переставав бути старим гульвісою і вітрогоном, — таку славу й мусив мати Віталіс Казимирус. Нікому, хто збоку спостерігав би за цими двома чоловіками, які, на перший погляд, дружньо собі гомоніли, не спало б на думку, що над ними нависла смертельна загроза.
— Ти знаєш, що в мене є охорона? — запитав Юзеф. — Мундек — це пістолет, яких мало. Якби за мною стежили…
— Знаю, — відповів Клосс. — Ти не йдеш у рахунок. Ті чотири квартири на чотири різні прізвища дозволять тобі зникнути непомітно.
— Це означає, — сказав Подлясінський, — що Адам не попався. Вони ще не взяли його, бо тільки він знає всі мої чотири прізвища. Власне, для того, щоб полегшити Адамові роботу, я й прибрав собі оці чотири прізвища. Завдяки цьому він може мене відвідувати раз на тиждень і брати інформацію разом з платою за газ.