Історія Лізі
Шрифт:
— Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста.
І він міг би це зробити. Мій батько міг би це зробити й здобути паскудну славу. Ми могли б прочитати в одній із газет: ПЕНСІЛЬВАНСЬКИЙ САМІТНИК У НАПАДІ ШАЛУ ВБИВАЄ ДЕВ'ЯТЬОХ СВОЇХ КОЛЕГ ПО РОБОТІ, МОТИВ — НЕВІДОМИЙ. Але перш ніж він до цього дійшов, психодіотизм штовхнув його на інший шлях.
Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п'ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим.
— Ти хочеш знати, коли я повернуся на роботу, — каже він замисленим голосом.
Він лежить на канапі, все його обличчя заросло густою щетиною. Він лежить там у старому рибальському светрі, штанях від робочої спецівки, з яких стримлять босі ноги. Він лежить там, а тим часом Ред Совін співає по радіо «їдьмо!».
— Так, тату. — Він підіймається на лікті й дивиться на мене, і я бачу, що він відійшов. Але найгірше — щось ховається в ньому, зростає, стає дедалі сильнішим, чатує на свій час. — Ти хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. На роботу.
— Я думаю, це твоя справа, тату, — кажу я. — Я, власне, прийшов запитати, чи ти хочеш, щоб я зготував каву.
Він хапає мене за руку, й увечері я побачу темні синці на тому місці, де його пальці вгородилися в моє тіло. Чотири синці у формі його пальців.
— Хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. Туди. — Він пускає мою руку, підводиться й сідає. Очі в нього більші, ніж будь-коли, і вони не хочуть бути спокійними. Вони стрибають у своїх очницях. — Я більше не піду туди ніколи, Скоте. Те місце тепер закрите. Те місце полетіло до дідька. А ти хіба нічого не знаєш, ти, тупий малий паскуднику? — Він дивиться на брудний килим вітальні. На радіо Ред Совін поступається місцем Ферлінові Гаскі. Потім тато знову підводить погляд, і тепер він справді тато, і його слова мало не розривають мені серце. — Може, ти й тупий, Скутере, але ти славний хлопець. Ти мій славний хлопець. Я нікому не дозволю тебе скривдити.
Потім він знову лягає на канапу, відвертає обличчя й каже мені, щоб я більше не турбував його, він хоче подрімати.
Уночі я прокидаюся на звук мокрого снігу, який стукає в шибки вікон, і бачу, що він сидить на моєму ліжку й усміхається до мене. Але це не він усміхається. У його очах немає майже нічого, крім психодіотизму.
— Тату? — кажу я, а він мені нічого не каже.
Я думаю: «Він мене вб'є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними».
Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає з себе сержанта, який готує своїх підлеглих до параду абощо. Через кілька хвилин я чую жахливий гуркіт, гупання важкого тіла, і знаю, що він упав на сходах, а може, стрибнув униз, і я лежу, не спроможний підвестися з ліжка, сподіваючись, що він мертвий, сподіваючись, що він живий, запитуючи себе, що я робитиму, якщо він і справді мертвий, хто потурбується про мене, і я думаю про все це якось байдуже, не знаючи, чого мені хотілося б дужче. Якась моя частина навіть сподівається на те, що він закінчить роботу, повернеться і вб'є мене й у такий спосіб припинить жах життя в цьому домі. Нарешті я вигукую:
— Тату! З тобою все гаразд?
Протягом тривалого часу немає ніякої відповіді. Я лежу там, слухаючи, як торохтить мокрий сніг по шибках вікон, і думаючи, Він мертвий, мій тато мертвий і я тут сам-один, а потім раптом він горлає з темряви, горлає знизу:
— Так, зі мною все гаразд! Заткнися ти, малий виродку! Заткнися, якщо не хочеш, щоб потвора, яка ховається у стіні, почула тебе, вийшла звідти й проковтнула нас обох живцем! А може, ти хочеш, щоб вона проникла в тебе, як проникла в Пола?
Я нічого на це не відповідаю, лише лежу й тремчу.
— Відповідай мені! — реве він. — Відповідай, сучий сину, а то я прийду і ти пожалкуєш!
Але я не можу розтулити рота, я надто наляканий, щоб відповісти, мій язик тепер схожий на тонкий шматок в'яленої яловичини, який лежить на дні мого рота. Я також не плачу. Бо я такий наляканий, що навіть плакати неспроможний. Я тільки лежу й чекаю, коли він підійметься нагору й почне мене бити. Або одразу вб'є мене.
Потім, через тривалий час — мені здалося, що минула щонайменше година, проте більш ніж хвилина або дві не могло минути, — я чую, як він бурмоче щось приблизно «З моєї довбаної голови тече кров» або «Сніг торохтить по шибках знов». Та хоч би що він там бурмотів, його голос долинає до мене вже не від сходів, а десь майже від вітальні, і я знаю, він зараз упаде на канапу й засне. Вранці він або прокинеться, або не прокинеться, але в будь-якому випадку на сьогоднішню ніч я його позбувся. Але я досі наляканий. Я наляканий тому, що десь поблизу чатує потвора. Я не думаю, що вона ховається у стіні, але потвора десь тут. Вона проникла в Пола, мабуть, вона проникне і в тата, а потім — і в мене. Я дуже багато думав про це, Лізі.
13
Сидячи під деревом — а вона сиділа, прихилившись спиною до стовбура, — Лізі підвела погляд, здивована не менше, ніж якби привид Скота покликав її на ім’я. Власне, вона й думала, що все відбувалося саме так, і чому це вона має дивуватися? Звичайно ж, він звертався до неї, до неї й ні до кого іншого. Адже це була історія, написана для неї, історія для Лізі, й хоч вона не вміла читати швидко, вона вже подолала третину списаних від руки аркушів із блокнота. Вона сподівалася, що закінчить читання задовго до темряви. Це добре. Місячне Коло — чудове місце, але тільки при світлі дня.
Вона подивилася на його останній рукопис і знову з подивом запитала себе, як він зміг пережити таке дитинство. Вона помітила, що Скот переходив на минулий час тільки тоді, коли звертався до неї, тут, у її теперішньому часі. Вона усміхнулася від цієї думки й стала читати далі, подумавши, що якби їй хтось пообіцяв задовольнити одне її бажання, то вона захотіла б полетіти до цієї самотньої дитини на своєму чарівному килимі-самольоті, виготовленому з мішковини, в якій зберігають борошно, і втішити її, прошепотівши їй на вухо, що з плином часу цей кошмар закінчиться. Або принаймні ця його частина.
14
Я дуже багато думав про це, Лізі, і я дійшов двох висновків. По-перше, що хвороба Пола була цілком реальною, то був той різновид одержимості, який можна пояснити цілком земними причинами, чи то вірусними, чи бактеріологічними. По-друге, Довгий хлопець тут був ні до чого. Бо це така проява, якої ми збагнути не можемо. Це істота сама в собі, й ліпше про неї взагалі не думати. Ніколи.
Хай там як, а наш герой, малий Скот Лендон, нарешті засинає, й на тій фермі, в сільській місцевості Пенсільванії, протягом кількох наступних днів усе й далі відбувається, як і раніше, — тато лежить на канапі, наче достиглий і смердючий сир, а Скот готує їжу й миє тарілки, а краплі дощу з мокрим снігом торохтять по шибках вікон — а пісні у стилі кантрі заповнюють дім — тут і Донна Фарґо, і Вейлон Дженінґс, і Джоні Кеш, і Конвейн Твіті, і Чарлі Прайд, і, звичайно ж, друзяка Генк. А потім, якось пополудні, близько третьої години, брунатний «Шевроле-Седан» із написом «ЮС-Ґіпсум» на бортах під'їздить до будинку, розбризкуючи по обидва боки з-під коліс снігову квашу. Ендрю Лендон відбуває тепер більшість свого часу на канапі у вітальні, він там спить уночі й лежить протягом цілого дня, і Скот ніколи не подумав би, що старий може так швидко підхопитися на ноги, як він підхопився, коли почув цей автомобіль, який, безперечно, не був ані старим «фордом» листоноші, ані вантажівкою контролера, що знімає покази з лічильників. Тато вмить підхоплюється зі своєї канапи й підбігає до вікна, яке виходить на подвір'я ліворуч від переднього ґанку. Він нахиляється й трохи відгортає вбік брудну білу фіранку. Волосся стирчить у нього на потилиці, і Скот, який стоїть у кухонних дверях із тарілкою в одній руці та з посудним рушником на плечі, може бачити велику припухлу червону пляму на тому боці татового обличчя, яким він упав на сходах, і він бачить також, що одна холоша татових штанів підсмикнулася майже до коліна. Він чує, як Дік Керліс співає по радіо «Надгробок на кожній милі», й він бачить готовність до вбивства в очах тата та в тому, як опустилася його нижня губа, оголивши зуби. Тато круто відвертається від вікна, і його підсмикнута штанина падає назад на місце, коли він, схожий на божевільні ножиці, кількома широкими кроками підходить до стінної шафи й відчиняє її саме тієї миті, коли мотор «шевроле» замовкає, і Скот чує, як відчиняються дверці і хтось виходить із машини назустріч своїй смерті, навіть не здогадуючись й не маючи найменшого довбаного уявлення про це, а тато дістає із шафи свою 30–06, ту саму, з якої він застрелив Пола. Або ту потвору, яка в ньому жила. Чиїсь черевики зачовгали на східцях ґанку. Там троє приступок, і середня заскрипіла, як завжди, і цей скрип, здавалося, триває нескінченно, амінь.