Історія Лізі
Шрифт:
Там була ніч, Лізі, і я добре це пам'ятаю, бо то був єдиний раз, коли я умисне подався туди вночі.
15
— О Скоте, — сказала Лізі, витираючи на щоках сльози. Щоразу, коли він відходив від теперішнього часу своєї розповіді й звертався до неї, вона сприймала це як удар, але удар приємний. — О, мені так тебе шкода.
Вона подивилася, скільки там іще залишилося сторінок — не багато. Вісім? Ні, десять. Вона знову нахилилася над ними, кладучи кожну на стосик, що лежав у неї на колінах і ставав усе грубшим, у міру того як вона прочитувала їх.
16
Я втікаю з холодної кімнати, де потвора у шкурі мого тата намагається вбити мене, й сідаю біля могили брата, посеред літньої ночі, м'якшої, ніж оксамит. Місяць котиться по небу, як начищений срібний долар, а сміюни, певно, влаштували гулянку десь у глибині Зачарованого Лісу. А ще далі в тому ж таки лісі вряди-годи лунає якийсь рев. Тоді сміюни на короткий час замовкають, але щось їх дуже там розважає, тому вони не можуть довго витримувати мовчанку і знову здіймають галас — спочатку один, потім двоє, потім із півдесятка, а потім уже все, що спроможне сміятися в тому лісі, вибухає сміхом. Щось надто велике, аби бути шулікою чи совою, нечутно ширяє в небі, час від часу затуляючи місяць, певно, якийсь птах, що живе лише в Місячному Колі й полює тут уночі. Я вдихаю всі ті пахощі, які ми з Полом так любили, але тепер вони пахнуть чимось кислим, квашеним або навіть обпісяним у ліжку простирадлом; таке враження, що коли я вдихатиму їх надто глибоко, вони вчепляться пазурями в мій ніс і там залишаться. Десь біля підніжжя Червоного Пагорба я бачу схожі на медуз світляні кульки. Я не знаю, що то таке, але мені вони не подобаються. Мені здається, що якби вони доторкнулися до мене, то прилипли б мені до шкіри й залишили там плями, що свербіли б і розросталися, наче отруйний плющ, якби я почав їх чухати.
Мені моторошно біля могили Пола. Я не хочу його боятися, і я його не боюся, по-справжньому не боюся, але я все ще думаю про ту прояву, яка вселилася в нього, і запитую себе, чи вона досі не перебуває в ньому. Бо якщо все те, що приємне і гарне тут при світлі дня, перетворюється на отруту вночі, то, може, й погана проява, яка тут спить, навіть якщо вона лежить під землею в мертвому й зогнилому тілі, здатна пробудитися до життя? А що як вона вистромить із землі руки Пола? А що як вона схопить мене своїми гидкими мертвими руками? А що як ії оскалена морда наблизиться до мого обличчя і гнилизна витікатиме з кутиків її очей, наче сльози?
Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею.
І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим. Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою.
Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій.
І того часу, протягом якого він там сидить, вистачає, аби він помітив, як щось жахливе — щось набагато гірше, аніж та бридка проява, яка вселилася в його тата, — звернуло на нього свій випадковий погляд… і позначило його як подальший предмет своєї уваги (можливо)… а потім знову спрямувало свій безсоромний і незбагненний розум кудись-інде. Тоді вперше я відчув присутність того хлопця, який потім чатував на мене упродовж майже всього мого життя, Лізі, ту прояву, яка була темним протиставленням твоєму світлу і яка завжди відчуває — як і ти завжди відчуваєш, я знаю, — що все так само. Це чудове поняття, але воно має свою темну сторону. Я себе запитую, чи ти про це знаєш? Чи коли-небудь знатимеш?
17
— Я знаю, — сказала Лізі. — Я тепер знаю. Нехай мені допоможе Бог, я знаю.
Вона знову перегорнула сторінки. Їх залишилося тільки шість, і це було добре. Надвечір’я в Місячному Колі були довгими, але їй здалося, що сутінки вже близько. Час було повертатися звідси. Повертатися у свій дім. До своїх сестер. До свого життя.
Вона почала розуміти, як це має бути зроблено.
18
Настає час, коли я чую, як сміюни починають наближатися до краю Зачарованого Лісу, й мені здається, їхні веселощі набули якогось сардонічного, приглушеного, а може, й підступного характеру. Я озираюся навколо з-під свого притулку під деревом і бачу, чи, може, мені ввижаються чорні тіні, які вигулькують на узлісся із ще чорнішої маси дерев. Можливо, це гра моєї надміру збудженої уяви, але я так не думаю. Я думаю, моя уява надто перевтомлена багатьма потрясіннями довгого попереднього дня і ще довшої ночі, і я спроможний бачити лише те, що тут є насправді. І ніби, щоб це підтвердити, бридкий сміх, схожий на схлипування, лунає у високій траві не далі як за двадцять ярдів від того місця, де я сиджу. Знову ж таки я не думаю, що роблю; я просто заплющую очі й відчуваю, як холодне повітря моєї спальні знову стуляється наді мною. Через мить я вже чхаю від пилюки, розтривоженої під моїм ліжком. Я смикаюся, скрививши обличчя від натужного зусилля чхнути якомога тихше, й зачіпаю лобом за поламану пружину ліжка. Якби лезо кирки досі там стирчало, я міг би тяжко поранитися або навіть утратити око, проте його вже там немає.
Я виповзаю з-під ліжка на ліктях та колінах і бачу, що тьмяне світло п'ятої години ранку вже просочується крізь шибки вікна. Судячи зі звуків, мокрий сніг падає ще густіше, але я цього майже не помічаю. Я кручу головою, яка тепер перебуває майже на рівні підлоги, і з приголомшеним подивом дивлюся на руїни, які раніше були моєю спальнею. Двері стінної шафи зірвані з верхньої завіси й перехилилися в кімнату, ледве тримаючись на нижній. Мій одяг розкиданий і здебільшого подертий, ніби та проява, яка ховалася всередині мого тата, хотіла зробити з моїм одягом те, що вона хотіла зробити з хлопцем, який мав би перебувати всередині нього, і навіть гірше, та потвора подерла мої дорогоцінні книжки в паперових обкладинках — біографії знаменитих спортсменів та науково-фантастичні романи. Клапті їхніх тонких обкладинок розкидані повсюди. Мій письмовий стіл перекинутий, шухляди лежать, розбиті, в кутку кімнати. Дірка, яку кирка пробила в моєму ліжку, здається великою, як місячний кратер, і я думаю: «Там якраз був мій живіт, і я б тепер лежав у ліжку мертвий». І в кімнаті стоїть слабкий кислий запах. Десь приблизно так само пахло вночі Місячне Коло, але цей запах мені більш знайомий. Я намагаюся знайти для нього назву й не можу. Мені не спадає на думку нічого, крім гнилих фруктів, і хоч це виявилося не зовсім тим, але я був недалекий від істини.
Мені не хочеться покидати кімнату, але я знаю, мені не можна тут бути, бо рано чи пізно він повернеться. Я знаходжу неподерті джинси й надягаю їх. Мої капці кудись пропали, і я не знаю, де вони тепер, але мої черевики, певно, досі стоять у сінях. Там-таки висить і моє пальто. Я взую черевики, вдягну пальто й вибіжу під сніг. Зверну на під'їзну алею, де залишилися напівзамерзлі сліди від автомобіля містера Гелсі, й побіжу до дороги. А потім по дорозі — до крамниці Мюлі. Я побіжу, рятуючи своє життя, побіжу в майбутнє, яке я не спроможний собі уявити. Якщо, звісно, він не зловить мене раніше і не вб'є.
Мені доводиться перелізти через письмовий стіл, який блокує двері, щоб вибігти в коридор. Коли я там опиняюся, я бачу, що потвора позривала зі стін усі картини й попробивала дірки у стінах, і я знаю, що це сліди її гніву, який опанував її тому, що вона не змогла зловити мене. Тут, поза межами моєї кімнати, кислий фруктовий запах достатньо сильний, щоб я зміг його розпізнати. Торік у ЮС Ґіпум була різдвяна вечірка. Тато пішов на ту вечірку, сказавши, що «здалося б дивним», якби він не пішов. Чоловік, який витяг його ім'я, подарував йому глек домашнього вина з ожини. У Ендрю Лендона, звісно, багато проблем (і він завжди готовий визнати це першим, якщо вгадати слушний момент), але схильність до випивки до них не належить. Якось, перед тим як повечеряти, він налив собі склянку цього вина — це було між Різдвом і Новим роком, коли Пол сидів на ланцюгу в підвалі, — випив ковток, скривився і став зливати його у зливальницю, потім подивився на мене й простяг мені склянку:
«Хочеш покуштувати це пійло, Скоте? — запитав він. — Його мені так нахвалювали. Якщо тобі сподобається, можеш видудлити весь хріновий галон».
Я цікавий до випивки, мабуть, як і кожен хлопчак, але запах того вина надто нагадував запах гнилих фруктів. Може, випивши його, ти й будеш щасливий, як оті типи, яких я бачив по телевізору, але пити рідину з таким гнилим запахом я ніколи не став би. Тому заперечливо похитав головою.
«Ти мудра дитина, Скутере, друзяко Скот», — сказав тато й вилив рідину зі склянки у зливальницю. Але, мабуть, він не став виливати те, що залишилося в глечику (або просто про нього забув), бо саме запах того вина я й чую тепер, і це так само точно, як те, що Бог створив малих риб і що цей запах просто забиває ніздрі. Коли я доходжу до кінця сходів, запах перетворюється на бридкий сморід, і тепер я чую якийсь інший звук, крім ритмічного торохтіння крапель дощу з мокрим снігом по дошках та їхнього цокотіння по шибках вікон — спів Джорджа Джонса. Це радіоприймач тата, як завжди настроєний на місцеву хвилю і на дуже малу гучність.