Історія Лізі
Шрифт:
— Ні, тату.
— Цьому не допоможеш, але хай я буду проклятий, якщо я заберу із собою ще й гурт таких людей, як містер Гелсі, й вони зможуть помістити мене на шпальти вечірніх новин, як одного з тих придурків, що ними всі захоплюються. У такому разі вони помістили б туди і тебе та Пола. Звичайно, помістили б. Живі чи мертві, ви були б дітьми божевільного психа.
— Тату, з тобою буде все гаразд, — кажу я й намагаюся обняти його. — 3 тобою все гаразд тепер!
Він відштовхує мене, майже засміявшись.
— Так, буває, що навіть хворі на малярію спроможні цитувати Шекспіра, — каже він. — Ти залишайся тут, Скоте, а я маю зробити одну пильну справу. Це багато часу не забере.
Він іде вниз коридором, повз ту лаву, з якої я колись таки наважився стрибнути багато років тому, й виходить на кухню. Голова в нього похнюплена, в руці він тримає рушницю, з якої полюють на оленів. Коли він виходить із дверей кухні, я йду за ним і крізь вікно над зливальницею бачу, що він перетинає задній двір, без пальта під мокрим снігом і дощем, усе ще тримаючи в руці рушницю. Він кладе її на замерзлу землю рівно настільки, щоб відсунути вбік ляду, яка накриває старий, висохлий колодязь. Йому потрібні обидві руки, аби це зробити, бо ляда примерзла до цегли. Потім знову бере рушницю, дивиться на неї якусь мить — ніби хоче попрощатися з нею — і кидає її в ту щілину, яку зробив. Після чого повертається в дім із похнюпленою головою та замерзлими сніжинками, від яких почорніла сорочка в нього на плечах, і лише тоді я помічаю, що він босий. Я думаю, він цього навіть не усвідомлює.
Він не дивується, коли бачить мене на кухні. Дістає два долари, які містер Гелсі дав мені, дивиться на них, потім дивиться на мене.
— Ти певен, що вони тобі не потрібні? — запитує він.
Я хитаю головою.
— Ні, навіть якби вони були останніми доларами на землі.
Я бачу, йому сподобалася моя відповідь.
— Гаразд, — каже він. — А зараз дозволь мені щось тобі сказати, Скоте. Ти знаєш, де стоїть порцеляновий посуд твоєї бабусі в їдальні?
— Звичайно.
— Якщо ти заглянеш у синього глека, що на верхній полиці буфета, ти там знайдеш згорток грошей. То мої гроші, а не гроші Гелсі — відчуваєш різницю?
— Так, — кажу я.
— Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу?
— Так, але я піти не можу, — відповідаю.
— Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені.
Я знову йому кажу:
— Я не піду.
— Чому?
Але я не можу цього пояснити. Одна з причин, певно, полягає в тому, що я все життя прожив у цьому фермерському домі, не маючи іншого товариства, крім тата й Пола. Те, що я знаю про інші місця, я здобув здебільшого з трьох джерел: телевізора, радіо та своєї уяви. Так, мені доводилося бувати в кінотеатрі і я їздив до міста з півдесятка разів, але завжди зі своїм батьком та старшим братом. Думка про те, щоб самому опинитися посеред цього чужого реву, лякає мене до смерті. А крім того, я люблю свого тата. Люблю не тією простою й нічим не ускладненою (принаймні до останніх тижнів) любов'ю, якою я любив Пола, і все ж таки я його люблю. Він різав мене й називав мене малим паскудником, тупим йолопом та іншими образливими прізвиськами, він стероризував багато днів мого дитинства і через нього я багато разів укладався на ніч спати, почуваючи себе жалюгідним, дурним і нікчемним, але ці погані часи мали для мене і свій зворотний неоціненний бік; вони перетворювали кожен поцілунок на золото, кожну його похвалу, хай навіть випадкову та неуважну, на справжній скарб. І навіть у свої десять років — тому що я його син, його кров? може, й тому — я розумію, що його поцілунки та його похвальні слова завжди щирі; це речі завжди справжні й правдиві. Він страховище, але й страховище спроможне любити. Найжахливіше в моєму батькові було саме це, Лізі: він любив своїх синів.
— Я просто не можу та й годі, — кажу йому.
Він міркує над моїми словами — мабуть, думає, натиснути на мене чи не варт, — а тоді лише киває головою.
— Гаразд. Але послухай мене, Скоте. Те, що я зробив твоєму братові, я зробив для того, щоб урятувати тобі життя. Ти це розумієш?
— Так, тату.
— Але якби мені довелося вчинити так із тобою, то була б зовсім інша річ. То було б так погано, що я потрапив би за це до пекла, я певен. — Його очі відвертаються від моїх очей, і я знаю, він бачить їх знову, їх, і що дуже скоро я говоритиму вже не з ним. Потім він знову обертає погляд до мене, і я бачу його так добре востаннє у своєму житті. — Ти ж не дозволиш, щоб я потрапив до пекла? — запитує він мене. — Ти ж не хочеш, щоб твій тато горів у пеклі вічним вогнем, хоч я часто й бував до тебе несправедливим?
— Ні, тату, — кажу, і я ледве спроможний говорити.
— Ти обіцяєш? Ти готовий присягнутися ім'ям свого брата?
— Обіцяю. Присягаюся ім'ям Пола.
Він дивиться вбік, кудись у куток.
— Зараз я ляжу, — каже він. — Зроби собі щось поїсти, якщо хочеш, але прибери потім на кухні.
У ту ніч я прокидаюся — чи щось у мені прокидається — і чую, як сніг із дощем падає на дім, ще густіший, ніж завжди. Я чую, як надворі щось тріщить, і знаю, що це зламалося дерево, не витримавши ваги снігу на своїх вітах. Можливо, падіння дерева мене й розбудило, але я так не думаю. Я почув, що він на сходах, хоч він і намагався ступати тихо. У мене залишився тільки час на те, щоб вислизнути з ліжка і сховатися під ним, тож я так і роблю, хоч знаю, що це безнадійно, бо саме під ліжком діти завжди ховаються і він стане мене шукати насамперед там.
Я бачу, як його ноги заходять у двері. Вони й тепер босі. Він не промовляє жодного слова, лише підходить до ліжка й зупиняється біля нього. Я думаю, можливо, він постоїть біля нього, як робив і раніше, можливо, сяде на нього, але ні. Замість того я чую гарчання, радше хрюкання, яке завжди вихоплюється з його рота, коли він намагається підняти щось важке, ящик або щось таке, і він спинається навшпиньки на пальцях своїх босих ніг, потім у повітрі лунає якесь свистіння, а тоді жахливий скреготливий звук, і матрац та пружини ліжка рвучко прогинаються посередині, і пилюка хмарою здіймається вгору з підлоги, й лезо кирки, яка досі лежала в сараї, пробивається крізь прогнуте дно мого ліжка. Воно зупиняється біля самого мого обличчя, не далі як за дюйм від мого рота. Мені здається, я можу роздивитися на ньому кожну крапочку іржі й світле місце там, де воно дряпнуло по одній із пружин. На секунду або дві западає тиша, а потім знову лунає хрюкання й жахливий зойк, схожий на кувікання смертельно пораненої свині, коли він намагається витягти кирку назад. Він докладає всіх зусиль, але вона застрягла там міцно. Лезо сіпається та смикається майже впритул до мого обличчя, а потім він відмовляється від цих спроб. Я бачу, як його пальці з'являються під краєм ліжка, і знаю, що він поклав долоні собі на коліна. Він нахиляється, бо хоче заглянути під ліжко й переконатися, що я там, перш ніж висмикувати ту кирку.
Але я вже нічого не думаю. Я тільки заплющую очі й відходжу. Я відходжу туди вперше, після того як поховав там Пола, і вперше — з другого поверху.
Я маю тільки секунду, щоб подумати: «Я впаду», але мені байдуже, що завгодно буде краще, аніж ховатися під ліжком і спостерігати, як незнайомець із обличчям тата зазирає туди і бачить мене там, скуленого; хай буде все що завгодно, аби тільки не дивитися на того психодіота, який ним тепер заволодів.
І я справді падаю, але не дуже, лише на кілька футів, і, либонь, падаю тільки тому, що я в це повірив. Адже більшість уявлень про Місячне Коло залежать тільки від віри; там бачити означає вірити, принаймні протягом якогось часу… і доти, доки ти не зайдеш надто глибоко в ліс і не загубишся там.