Історія Лізі
Шрифт:
— Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку».
— Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді.
Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте.
Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів, [87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий.
87
170 — 172 сантиметри.
— Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів.
І подає мені руку.
Я думаю, що не зможу її потиснути, але я її тисну. Я думаю, що не зможу з ним говорити, але й це я роблю. І мій голос звучить цілком нормально. Лише я стою між цим чоловіком і кулею, яка проб'є йому голову або серце, тому так ліпше.
— Так, сер, я справді один із них. Я — Скот.
— Радий познайомитися з тобою, Скоте, — каже він, дивлячись повз мене у вітальню, і я намагаюся побачити те, що він там побачив. Я намагався прибрати там учора, але Бог знає, як мені було важко; адже я лише хрінова дитина, зрештою. — Нам, можна сказати, бракує твого батька. Схоже, ми його втратили.
«Чекай-но, — подумав я, — ти збіса близький до того, щоб утратити все, містере Гелсі. Свою роботу, свою дружину; своїх дітей, якщо ти їх маєш».
— А він не телефонував вам із Філі? — запитую я.
Я не маю найменшого уявлення, ані звідки це він міг би їм зателефонувати, ані куди, але це мене не хвилює. Адже не в цьому проблема. Я можу так базікати протягом цілого дня. Проте я боюся, що тато може втратити над собою контроль і пальнути з рушниці крізь двері. Можливо, він уб'є Гелсі. А може, й нас обох.
— Ні сину, він нам не телефонував.
Мокрий сніг і далі падає на покрівлю ґанку, але там він стоїть принаймні під накриттям, тому я абсолютно не зобов'язаний запрошувати його увійти в дім, але що як він сам увійде, без мого запрошення? Хіба я зможу зупинити його? Я лише дитина, що стоїть перед ним у домашніх капцях із тарілкою в руці та рушником через плече.
— Знаєте, він був дуже стурбований здоров'ям своєї сестри, — кажу я і думаю про біографію одного бейсболіста, яку недавно прочитав. Вона лежить нагорі, на моєму ліжку. Я думаю також про машину тата, яка припаркована неподалік, під дашком сараю. Якби містер Гелсі перейшов на протилежний бік ґанку, він би її побачив. — Вона підхопила хворобу, від якої помер отой славетний гравець із команди «Янкі».
— Сестра Скаженого підхопила ту саму хворобу, що й Лу Ґеріґ? О чорт, я навіть не знав, що він має сестру.
«Ніхто не знав», — думаю я.
— Сину — Скоте, — але ж так не годиться. А хто доглядає за вами, хлопцями, поки його нема?
— Місіс Коул, яка живе через дорогу. — Джексон Коул — це той чоловік, який написав книжку «Залізний хлопець із команди „Янкі“». — Вона приходить щодня. А крім того, Пол знає чотири різні способи приготування м'яса.
Містер Гелсі хихоче.
— Чотири різні способи, так? А коли Скажений має намір повернутися?
— Знаєте, вона не може ходити, а дихає ось так.
І я глибоко, зі свистом втягую в себе повітря. Мені це неважко, бо серце в мене калатає, мало не вискакуючи з грудей. Воно мало не зупинилося, коли я не сумнівався в тому, що тато має намір убити містера Гелсі, але тепер, коли я побачив, що він має шанс залишитися живим, воно одразу ожило.
— Ото халепа, — каже містер Гелсі. Тепер він думає, що зрозумів усе. — Ти знаєш, я не чув у своєму житті нічого гіршого.
Він сягає в кишеню свого півпальта й витягує гаман, він відкриває його й дістає звідти однодоларову банкноту. Потім пригадує, що в мене, здається, є брат, і дістає ще один, і тоді, Лізі, зі мною сталася дивна річ. Я раптом захотів, щоб мій тато пристрелив його.
— Ось, сину, — каже він, і я, немов читаючи його думки, вмить угадую, що він забув, як мене звуть, і ненавиджу його за це ще дужче. — Візьми. Один долар для тебе й один для твого брата. Купите собі якісь ласощі в тій крамниці, що біля дороги.
Мені не потрібен його паскудний долар (а Полові він не потрібен тим більше), але я беру їх і кажу, дякую вам, сер, а він каже, будь ласка, сину, і скуйовджує мені волосся, і коли він це робить, я дивлюся ліворуч і бачу, як одне око мого тата визирає крізь щілину у дверях. Я бачу також дуло рушниці. Але, на своє щастя, містер Гелсі вже спускається сходами. Я зачиняю двері, і я та мій тато обидва дивимось, як він сідає у свою службову машину і виїздить заднім ходом із подвір'я по довгій під'їзній алеї. Мені спадає на думку, що він може там застрягнути, й тоді знову підійметься до нас і попросить скористатися телефоном, і тоді помре неминуче, але він не застрягає, і сьогодні ввечері зможе повернутися додому й поцілувати свою жінку і сказати їй, що він дав двом бідним хлопцям по долару, щоб вони купили собі ласощів. Я дивлюся вниз і бачу, що досі тримаю в руці дві банкноти, і я віддаю їх батькові. Він засовує їх до кишені штанів, майже не подивившись на них.
— Він приїде знову, — каже тато. — Він або хтось інший. Ти зробив добру роботу, Скоте, але по-справжньому добрим є тільки те, що добре закінчується.
Я дивлюся на нього пильним поглядом і бачу, що це мій тато. У якусь мить під час моєї розмови з містером Гелсі мій тато повернувся. Але то було востаннє, коли я його бачив.
Він дивиться на мене і, схоже, киває головою. Потім дивиться на свою 30–06.
— Я хочу позбутися всього цього, — каже він. — Я спущуся вниз, так не може далі тривати.