Історія Лізі
Шрифт:
11
Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав на хрест, ані тоді, коли він висмикнув його зі своєї руки, ані тоді, коли відкинув його геть — а пожбурив він його далеко. Звичайно, допомогло те, що Скот прив’язав нитку біля самої землі, та все одно викликало подив, що нитка збереглася цілою, надто якщо взяти до уваги, як довго ця бісова штуковина була тут, виставлена на поталу стихій. Це було справжнє чудо, так би мовити.
Але, звичайно ж, іноді загублені
Вона вважала, що знайшла всі відповіді, крім найголовніших, саме тих, по які вона сюди прийшла, — а саме, як їй далі жити з Довгим хлопцем і як їй уберегтися від того, щоб не вислизнути туди, де він живе, надто тоді, коли він думав про неї. Можливо, Скот залишив їй кілька відповідей. Але навіть якщо він їх не залишив, він їй усе ж таки щось залишив… і залишив саме під цим деревом.
Лізі знову підняла африканку й обмацала її, як обмацувала свої різдвяні подарунки, коли була малою дівчинкою. Усередині була якась коробка, але на дотик зовсім не схожа на кедрову скриньку доброї матінки; вона була значно м’якша, майже зовсім м’яка, так, ніби, хоч вона й була загорнута в африканку та лежала під деревом, проте волога просочилася до неї протягом років… і вперше вона поставила собі запитання, скільки ж років вона тут пролежала. Пляшка з-під міцного лимонаду підказувала, що не так багато. А обмацування загорнутої речі наштовхнуло Лізі на думку…
— Це коробка з рукописом, — прошепотіла вона. — Одна з тих його коробок із твердого картону, у які він складав свої рукописи.
Так. Вона була в цьому певна. Але, полежавши під деревом два… або три… або чотири роки, вона перетворилася на м ’яку коробку.
Лізі почала розгортати афґанку. Їй залишилося відмотати лише два оберти. І це справді була коробка з рукописом, її світло-сірий колір перетворився на темний, сланцевий під дією вологи. Скот завжди наліплював на боки своїх коробок етикетки й писав на них назву твору. На цій коробці етикетка відклеїлася й загорнулася вгору. Вона відгорнула її пальцями назад і побачила два слова, які Скот написав звичними для себе жирними друкованими літерами: ДЛЯ ЛІЗІ. Вона відкрила коробку. Аркуші, які в ній лежали, були вирвані з блокнота, їх було десь близько тридцяти, списаних недбалими чорними літерами, які він накреслив кульковою ручкою з повстяним пером. Вона не здивувалася, що Скот усе це написав у теперішньому часі, що все ним написане вкладалося в рамки своєрідної дитячої прози і що оповідання, здавалося, починалося не від самого початку, а десь від своєї середини. Адже, подумала вона, таке враження могло виникнути лише в того, хто не знав, як жилося двом братам із їхнім божевільним батьком, що сталося з одним і як другий не зміг його врятувати. Подумати, що це оповідання починається від середини, міг лише той, хто нічого не знав ані про придурків, ані про тих, хто відходить, ані про психодіотів. Воно починалося від середини лише для того, хто не знав, що
12
У лютому він починає дивитися на мене дивним поглядом, ніби якось скоса. Я постійно чекаю, що він закричить на мене або навіть вихопить свого старого складаного ножика й почне мене різати. Він давно вже не робив нічого подібного, але, думаю, це було б для мене майже полегкістю. Це не випустило б із мене психодіота, бо в мені його немає — адже я бачив справжнього психодіота, коли Пол сидів прикутий на ланцюг у підвалі, й то були вже не фантазії тата про нього — і знаю, що нічого подібного я в собі не маю. Але щось погане з'явилося в самому татові, й різання йому вже не допомагає. Принаймні цього разу не допомагає, хоч він не раз пробував. Я знаю. Я бачив закривавлені сорочки та спідні труси в купі білизни, яку він відкладав для прання. І в ящику для сміття теж. Якби різання мене допомогло йому, я б йому це дозволив, бо я ще його люблю. Люблю ще більше, відколи нас залишилося тільки двоє. Люблю ще більше після того, як ми удвох пережили те, що відбувалося з Полом. Любов — це як фатальна доля, як психодіотизм.
— Психодіотизм сильний, — каже він.
Але він мене не ріже.
Одного дня я повертаюся в дім із сараю, де я трохи посидів, щоб подумати про Пола — подумати про всі ті добрі часи, які ми пережили на цій старій садибі, — і тато хапає мене і трясе.
— Ти ходив туди! — кричить він мені в обличчя, і я бачу, що він іще набагато тяжче хворий, аніж я думав, хоч я й знав, що з ним негаразд. Він ще ніколи не був таким хворим, як тепер. — Чого ти туди ходиш? Що ти там робиш? З ким ти розмовляєш? Що ти собі намислив?
У той час, як він мене трясе, світ переді мною стрибає то вгору, то вниз. Потім моя голова б'ється об край дверей, і в очах у мене спалахують зірки, і я падаю на поріг, відчуваючи перед собою жарке повітря кухні, а позад себе холод, який панує на нашому подвір'ї.
— Ні, тату, — кажу я. — Я не ходив нікуди, я тільки був…
Він нахиляється наді мною, упершись руками в коліна, наблизивши своє обличчя до мого обличчя, шкіра в нього бліда, крім двох червоних плям високо на його щоках, і я бачу, як шастають його очі, туди-сюди і сюди-туди, і я бачу, що він і гаразд тепер навіть не пишуть листи одне одному. І я пригадую, як Пол мені сказав: «Скоте, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд».
— Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім!
Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає.
Він каже:
— Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив?
— Усе гаразд, тату, — кажу я.
Він каже:
— Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю.
Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую:
— Що ти маєш намір робити?
Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо.
— Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут?
— Це твоє вухо, тату, — кажу я.
Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах.