Історія польсько-українських конфліктів т.2

Сивіцький Микола

5. Литовський, білоруський, український народи є природними союзниками Польщі у конфлікті з Росією. Ця правда повинна формувати всю польську політику у ставленні до цих народів. Тому треба відповідною політикою усунути все, що розділяє нас з цими народами.

Спостерігаючи поведінку цих народів, можна у них побачити як антиросійські, так і антипольські тенденції. Безумовно, це свідчить про політичну незрілість їх. Ми могли б використати ці тенденції у двох напрямах. Порозумітися з Росією на засаді територіального компромісу, розкроювання етнічних просторів тих народів і проведення солідарної екстермінаційної політики стосовно їх. Так, власне, вчинили у 1921р. І та політика не виправдалась(підкреслення моє. — М. С.). Бо наша тверда рука на сході виявилась заслабкою для ліквідації національної проблеми. А відкрита стосовно Росії політика не захистила нас у кінцевому результаті від наступного російського

стрибка на захід. І сміливо можна сьогодні сказати, що політика компромісу збанкрутувала. Чи можна мати ще сумніви, що Росія на віки затримається на лінії Керзона? Переконаний, що таких сумнівів не повинно бути. Нарешті надійшов час відкинути цю програшну політику і сказати собі: «Добре, що литовці, білоруси й українці проявляють антиросійські тенденції, бо це лежить у руслі нашої політики». Ці тенденції треба розвивати і використовувати. Але це лише один бік медалі. Ці народи мають також сильні антипольські тенденції, які вибухають у трагічні братовбивчі мордування майже на всіх наших окраїнах. Як до цього ставитись? До цього часу ми не робили нічого, щоб відповідною вмілою політикою запобігти цим убивствам, а коли вони вже відбуваються, то ми вибираємо шлях найменшого опору і діємо за інстинктом ненависті, обіцяємо відплату. Що це означає? Що йдемо проти Росії, відповідаючи на її вимоги твердим «ні», проти наших окраїнних чужих націй. Чи така політика, принаймні не найкращого відособлення, не є часом недоречною? На кого розраховуємо? На англосаксів? Сумніваюсь, чи захочуть вони битися за наше право помсти українцям з околиць Рівного або Ковеля. Зрештою, тут нема жодного сумніву. Англійці неприйняття такої війни не приховують. Думаю, що треба дивитись тверезо. Російський натиск є найбільшим, є нашою смертельною небезпекою на сході. Росія — головний наш супротивник. Тому належить порозумітися з іншими задля наших спільних інтересів, щоб спільно й ефективно протистояти російському натиску. У грі на сході не можемо йти проти всіх.

Українці, білоруси і литовці є нашими природними союзниками проти Росії. Кращих не маємо. Нинішній кривавий конфлікт з українцями є недоречним трагічним непорозумінням, яке треба ліквідувати всіма силами. Так глибоко зайшли з обох боків у безнадійний польсько-український чи польсько-литовський конфлікт, що втратили можливість тверезої оцінки дійсності. Ми перестали розуміти, що є нашим політичним інтересом. Й інстинкт ненависті викликає інший небезпечний інстинкт — зневіру. Тут і там чути голоси розчарування і висловлювання з полегшенням про можливість нашого виходу з окраїн, з того котла, у якому панують убивства і хаос. Це дуже небезпечні тенденції, які посилюються через відсутність якоїсь простої і зрозумілої для нашого власного суспільства ідеї польської політики на сході. Чекаємо і мовчимо, інформуючи поляків і світ тільки про вбивства. Тому не треба дивуватись, що ні пересічний поляк, ані тим більше пересічний англієць чи американець не розуміють, в ім'я чого, крім підозрілого польського імперіалізму, силуємось утриматись на сході.

А тим часом Польща не може відмовитись від своєї позиції на сході. І то принаймні не з імперських мотивів. Мусимо організувати схід, щоб нас степ не ліквідував.

Польський народ не є в Європі кількісно великим, і живе він на прохідних територіях, відкритих з усіх боків. Віками спостерігаємо тенденцію нашої ліквідації. Якщо вижили до нинішнього часу, то це стало можливим лише тому, що у нашій внутрішній психіці закладені зерна сили і величі. У нашій діяльності ми були у наступі, організовували схід, втягнули його в орбіту нашої політики і виграли кілька віків суттєвої незалежності. Відхід сьогодні зі сходу був би перш за все ознакою внутрішнього здрібнення народу, запереченням усієї нашої історії, був би якоюсь у чеському стилі капітуляцією без схрещування шпаг, капітуляцією, яка несе народу неславу і приниження. Не можемо на це погодитись.

Але тут мало сказати «ні», що постійно повторюємо. Якби ми володіли силою, ніхто не питав би нас про аргументи. Оскільки не маємо сили, мусимо мати і розкрити ідею, в ім'я якої матимемо право зберегти нашу політичну роль на сході, яка виправдає в очах власного суспільства, що вже сумнівається, необхідність нашої присутності на сході і яка виправдає цю необхідність в очах світової громадськості, завдяки чому пересічний англієць чи американець визнає правоту Міколайчика, а не Сталіна.

Яка ж це може бути ідея?

А це та сама ідея, за яку бореться сьогодні краща частина світу з тоталітаризмами і тираніями. Ідея свободи народів, сформульована в Атлантичній карті.

Вона має для нашої політики далекосяжні наслідки. Ми схильні думати, що Атлантична карта дає нам тільки права. Треба усвідомити, що з цієї карти для нас випливають і зобов'язання. Українці, білоруси і литовці слушно можуть побачити у принципах цієї карти гарантію і їхньої свободи. І Польща не може і перед власною совістю, і в очах усього світу бути скелею на дорозі цих народів до свободи. А якщо Польща хоче ці народи об'єднати для своєї

політики, то треба піднятись перш за все полякам, як старшим братам, над атмосферою лихої крові. Сьогодні треба у ставленні до них чітко і чесно дотримуватись у польській пропаганді й політиці того самого принципу, до якого піднялись над атмосферою лихої крові польські політики з доби Ягеллонів, — «вільні з вільними». Перед очима і уявою народів, які давніше жили у згоді під одним дахом Речі Посполитої, сьогодні треба малювати картину співіснування цих народів з поляками у федерації, на засадах свободи, справедливості і добробуту. Цього вимагає від нас тверда нинішня дійсність. Це державна необхідність нинішньої Польщі. Тієї Польщі, у якій після віків відсутності здобувають голос народні маси. І ці народні маси повинні сьогодні вирішити проблему величі й сили Польщі так само, як це на основі ідеї свободи колись вчинила шляхта.

Було б великою трагедією нинішньої Польщі, якби народні маси, польські селяни не могли знайти спільної мови з українськими, білоруськими і литовськими селянами так само, як колись польська шляхта знайшла спільну мову зі шляхтою тих самих народів.

Треба тільки пам'ятати, що принцип свободи мав інший вияв у чотирнадцятому чи п'ятнадцятому столітті й інше суспільно-політичне вираження має нині, коли Європа пережила Французьку революцію, наполеонівські вшни, весну народів, демократичні гасла самовизначення народів, коли голос отримали широкі народні маси.

Сьогодні існує абсолютна необхідність погодитися з фактом, що на схід від обійсть польського народу живуть братні литовський, білоруський, український народи, які мають право на свободу і незалежність. Було б великою помилкою з нашого боку, якби ми у своїй політиці були спадкоємцями Вишневецького чи інших королевичів, якби сьогодні намагались вперто повторювати ту саму помилку, яку зробили вже кілька століть тому стосовно козаків. Коли велику силу, яку представляв цей елемент, викинули на манівці і змарнували. Спрямували її проти самих себе і на знищення того, що могло бути елементом нашої сили і величі.

СА КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-51

Документ 6

[Грудень 1943 р.]

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Стан української справи у Польщі перед 1.IX. 1939

(Невідомий автор побіжно обговорює розвиток українського руху в рамках Австро-Угорської монархії, загострення польсько-українських стосунків внаслідок війни 1918 р., їх відгомін на міжнародній арені і подальший вплив на рішення сейму, фіаско угодовської політики УНДО).

(…) Під впливом зростаючого напруження на міжнародній арені після трьох років невикористаного урядом періоду від підписання у 1935 р. виборчого договору з УНДО настало загострення польсько-українських стосунків. Уряд призупинив оголошені у Східній Малопольщі концесії, настали нечисленні (!? — М. С.) випадки руйнування православних церков на Холмщині і навернення православних Холмщини і Волині військом у католицизм римського обряду, посилились полонізаційна діяльність КОПу і виселення українців з прикордонної смуги, організація селянської шляхти з метою руйнування національної української єдності та підтримка виокремлення лемків і гуцулів. Коли у 1939 р. [21] , згідно з українською інформацією, було закрито 104 читальні «Просвіти», то за перші п'ять місяців 1939 р. закрито 168, як осередків антипольської пропаганди.

21

Тут, мабуть, якийсь інший рік (Ред.).

Невикористання урядом договору, укладеного у 1935 р. з УНДО, для завершення формування польсько-українського співіснування і вирішення української справи у Польщі було великою помилкою з боку уряду. Якщо перед 1935 роком вирішення українського питання не було легкою справою, бо українці вперто не хотіли визнавати польської державності в надії на міжнародні фактори, то у 1935 р. ситуація зазнала принципової зміни. Українці виразно стали на ґрунт польської державності й підтвердили це на міжнародній арені. Ще у перші місяці після травневого перевороту 1926 р. здавалось, що уряд Пілсудського, який сказав, що хоче, аби польська політика стосовно меншин була порядною, почне вирішення української проблеми. Проте незабаром виявилося, що замість того, щоб вирішувати загальнодержавні проблеми, цей уряд пішов по лінії розвалу власного суспільства. У 1928 р. тодішній львівський воєвода зруйнував місцеву народно-демократичну партію. Група «молодих» (так звана «команда ста») перейшла на бік уряду і внесла з собою до післятравневого табору весь свій галасливий і недалекоглядний шовінізм, що брав за приклад італійську програму «державності», яку перейняли і урядові кола. Отже, уряд втратив правильну лінію в політиці щодо меншин і перестав бути об'єктивним чинником над локальними шовінізмами у Східній Малопольщі.