Історія польсько-українських конфліктів т.2
Шрифт:
РОЗМОВА ПОЛЯКА З УКРАЇНЦЕМ (ц.д.)
(Розмова відбулась 30/31.Х.1942 у Кракові між Володимиром Горбовым (член українського уряду Ярослава Стецька) і Стефаном Гротом-Ровецьким. По суті це лише монолог Горбового)
Поляк…
Українець: читача-українця мусять вразити перш за все часті погрози суворими карами, які чекають на українців за їхні провини проти Польщі. Про це пишуть часто і гостро, обіцяючи далекосяжні репресії, яких зазнає весь український народ. Проминемо те, що погрози покаранням взагалі є сумнівним засобом пропаганди, бо можуть підкорити чи настрашити тільки неідейних, малосвідомих особистостей, особистостей хитких і м'яких, і що більше, спрямовуючись на осіб, які насправді, згідно з божими і людськими законами, повинні відповідати за свої неетичні, а то і злочинні дії, можуть вцілити в ідейних людей, які діють із шляхетних, патріотичних мотивів і працюють для добра свого народу, поважаючи при цьому свою особисту і національну гідність, але й шануючи той народ, проти якого силою обставин прямо чи посередньо спрямована їхня діяльність. Для всіх ясно і зрозуміло, що у разі реституції Польської Держави відбудеться пошук серед
Читаючи всі ці обіцянки, завжди задумуюсь над тим, якою є їх психологічна основа, в чому полягає причина такого засудження всього українського народу чи його активної частини, котру, якщо розглядати це політично, належить ототожнювати з усім народом. Задумуюсь над тим і не можу зрозуміти. Почнемо з принципових справ. Щодня можна почути від поляків, що українці «зрадили» Польщу. Це грубе непорозуміння. Поняття зради рівнозначне порушенню вірності. На якій підставі вимагаєте від нас, щоб були вірними Речі Посполитої Польщі?
Маємо власні національні і незалежницькі прагнення. Ми — останній великий народ в Європі, який не має своєї незалежної держави, багато значно менших від нас народів мають свою незалежність. Чи можуть цьому дивуватись поляки, які протягом приблизно 150 років були позбавлені власної державності, які своїх найкращих синів жертовно віддали для завоювання цієї незалежності, які лише 25 років як відновили незалежність? Якщо є якась порядність, якась етика, якесь примітивне почуття справедливості, то не можна нас за це засуджувати. Український народ у 1917 і 1918 роках спромігся на героїчне повстання, і тоді, коли здавалось, що для всіх народів світу зоріє нова ера, вимагав і для себе права до незалежного існування. Польський народ, який постав після занепаду, через свого найвищого представника подав руку українському народу. Порозуміння двох найвизначніших наших осіб, Пілсудського і Петлюри, було чудовою сторінкою нашої історії. До нинішнього дня постать Петлюри, чиє прізвище нерозривно з'єднане з ідеєю польсько-української співпраці, залишила глибокий культ в українському народі. Ризький договір був сприйнятий українцями як нова трагедія, новий поділ України. Основна маса нашого народу залишилась під більшовицьким ярмом, але значні території з нашою етнічною більшістю опинились у Польській Державі. Після союзу Пілсудський — Петлюра мали підстави очікувати, що відроджена Польська Держава забезпечить нам у своїх рамках можливість національного розвитку. А що ж насправді сталось? Польські політичні діячі почали вважати українське питання неіснуючим. Коли хтось із наших депутатів першого сейму сказав про кілька мільйонів українців, які проживають у Польщі, пролунав сміх і вигуки: «Які мільйони, чи пан ошалів?» Обмежено навіть наші здобутки, які ми отримали у спадок від небіжки Австрії, достатньо згадати про ліквідацію кільканадцяти кафедр у Львівському університеті. Звичайно, ми мали певні свободи, звичайно, польську «пацифікацію» не порівнюємо з тими жахливими подіями, які відбувались перед нашими очима, але напевно и не хочемо вимірювати польську владу німецькою міркою. У кожному разі український народ не знайшов у Польщі можливостей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і принижуваним цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття, досить згадати про заборону навіть самого слова «українці». Як можна у цій ситуації стверджувати, що ми мали якісь обов'язки вірності перед Польською Державою? Найбільше, що могли мати, це обов'язок певної елементарної лояльності, прийнятої в стосунках між окремими людьми, а також у громадському житті.
Чи ухилились ми від цих обов'язків як народ? Рішуче стверджую, що ні. Найкращою перевіркою був вересень 1939 р. Ніде у всій доступній мені підпільній літературі не зустрів іншої оцінки нашої поведінки у вересні 1939 р. Навпаки, було багато підтверджень, що польський боєць української національності належно виконував свій військовий обов'язок. Що у першій половині вересня не було жодних небажаних виступів українського населення. У другій половині вересня — так. Але й щодо цього польська підпільна публіцистика погоджується, що не були це дії організованого політичного характеру, просто кажучи бандитські. І тому треба собі усвідомити, що:
1. Вибуху війни передував кількамісячний «гарячий період», під час якого конфлікт, що наближався, було видно, як на долоні, і тоді крайні українські чинники (ОУН) могли підготувати звичайні саботажно-диверсійні дії чи, якщо комусь це краще звучить, — повстанські на випадок початку війни. Проте ця акція не була організована, і поведінка українського населення у ці гарячі місяці з польської точки зору була зразковою.
2. Уже в останні дні серпня і перші дні вересня арештовано тисячу невинних людей тільки тому, що вони вирізнялись активністю в українському суспільстві, і вивезено їх до Берези, що викликало в українському суспільстві, яке готувалось до виконання військового громадянського обов'язку, глибокий жаль.
3. У другій половині вересня 1939 р., коли відбулися згадані раніше гідні засудження виступи, Польська Держава вже валилась, настав повний безлад польської адміністрації, що вивільнило різні низькі інстинкти.
Зрозуміло, що до українського народу в цілому з приводу його поведінки у вересні і перед вереснем 1939 р. не можна висувати жодних претензій.
А тепер про поведінку вже після вересня. Почнемо від радянської окупації. Правління цього окупанта було спрямоване перш за все проти поляків,
Тепер про німецьку окупацію перед червнем 1941 р. у Генеральній Губернії, а після червня 1941 також і на східних територіях. Німецький окупант вміє підступно використовувати увесь потенціал окупованих територій і все населення цих територій залучає до співпраці, застосовуючи майстерно поступовість у підході: спочатку вимагає відносно незначної співпраці, яка ніби й не перебуває у протиріччі з патріотичними почуттями завойованого народу, і лише пізніше все більше затискає гайки, але робиться це так, що кожний наступний крок видається лише незначною зміною, проти якої і не варто чинити опір, якщо вже попередньо настільки багато віддано. Причому відносно кожного завойованого народу застосовують інший підхід й іншу тактику, навіть до дуже близьких і сусідніх народів. Тому німці застосовують одну тактику у ставленні до чехів і зовсім іншу — до словаків, інакшу — до бельгійців, а ще іншу — до голландців. Але всюди одна міра визначена: чим більша небезпека загрожує німцям з боку якогось народу, тим суворіший запроваджують режим, тим менше дають йому свободи і тим менше від нього вимагають. Словакам дають значно більше, ніж чехам, і більше від них вимагають. Українцям дають більше, ніж полякам, але також і ставлять до них вищі вимоги. Ці вимоги ретельно диференційовані, і при тому кожний народ так тримають у шпорах гітлерівської системи, що до цього часу жоден народ не зміг чинити спротив німецьким вимогам. Поляків, поза сумнівом, найбільше гноблять, але, попри те, наприклад, діють польська поліція, польські суди, низка польських інституцій і закладів. Безперечно, поляки не підтримують вбивств євреїв, але знамениті поляки є повірниками маєтків, конфіскованих у євреїв. Ба більше, самих євреїв (єврейську міліцію) змушують вбивати своїх земляків. Пересічний поляк у Львові бачить, як «працює» українська міліція на виконання німецьких розпоряджень, і посилюється у ньому ненависть до… українців. Той самий поляк, якби мешкав у Варшаві і бачив, що тут виробляє польська поліція, яку вже ніхто не називає польською, а лише «гранатовою», то набрався б ненависті до… поляків. Це все ви повинні взяти до уваги: а) переважна більшість діючих українських політиків і діячів (кожний, хто трохи знає ту справу, може згадати кілька прізвищ) відійшла у тінь і не бере жодної участі у громадському житті; б) кількість українців, які співпрацюють з гестапо, я стверджую, менша, ніж кількість тих же поляків; в) те саме стосується кількості комбінаторів і військових гієн, які наживають маєтки на співпраці з німцями і жиріють на недолі і злиднях народних мас; г) якщо десь українець скривдив поляка, то чи рідкісними є випадки, коли українець кривдить українця, поляк поляка, і навпаки, чи кожний поляк, що контактує з українцями, не знає прикладів, що українець ідейно і безкорисливо допоміг поляку не через якийсь страх чи бажання підстрахуватись, а керуючись мотивами суто людської і християнської солідарності?
Отже, як бачить пан, мені болить і повинно боліти кожному українцеві, якщо поважні польські політичні діячі виступають, посмію ствердити, з не досить продуманими, загальними, але емоційно сформульованими погрозами, змістом яких є «ми з вами порахуємося».
Фрагмент з книги Бохенського «Польсько-українська проблема на Червенській Землі» — перше видання конфісковане.
Додаток 3
СТАВЛЕННЯ АРМІЇ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
Щоб завершити розділ про психологічні моменти, які роблять неможливим для пересічного українця мати будь-яке інше ставлення до польськості, крім жалю і ненависті, мусимо розглянути питання ставлення військової влади до українськості. Діяльність деяких вищих військових на Червенській Землі у 1936—37 рр. назавжди залишиться темною сторінкою історії нашої армії. Досить сказати, що у період селянських страйків, коли українці поводилися винятково спокійно і лояльно, з'явились військові літаки, які порозкидали листівки з закликом спрямувати боротьбу проти українців. Таким чином, навіть тоді, коли не було жодних підстав для цього, польське суспільство мобілізовувалось в українофобському напрямку. (…)
Додаток 4
УКРАЇНЦІ ПРО СВІЙ ОСВІТЯНСЬКИЙ ДОРОБОК
12 і 13 березня у Львові відбувся організований УЦК з'їзд українських освітніх діячів з участю приблизно 200 делегатів з Генеральної Губернії. З виголошених на з'їзді і викладених у скороченні в українській пресі доповідей дізнаємося про особливості шкільництва й освітніх організацій.
Як випливає з доповіді магістра Кушніра, керівника відділу культурної праці при Українському Центральному Комітеті у 1943 р., у всій Генеральній Губернії діяло 2210 українських дошкільних закладів (у тому числі 239 постійних), в яких виховувалося 90 тисяч дітей. При Українському Освітньому Товаристві, яке діяло замість старої «Просвіти», існувало 3800 осередків, а у них 394 000 членів, організовувалися молодіжні гуртки, через які здійснювався вплив на молоде покоління. Українських загальних шкіл відкрито 4135, у них 8822 вчителі виховували і навчали 621 ООО учнів. Існувало 12 українських гімназій. У них було 5000 учнів і 160 вчителів. Вчительських семінарій — 7, в яких працювало 56 викладачів і 750 слухачів. Було 120 професійних шкіл з 1020 вчителями і 19 000 учнів; сільськогосподарських шкіл 196 із 796 вчителями і 63 949 учнями. Крім цього, існувало 2 школи для глухонімих з 65 учнями. У львівських вищих інститутах вчилося 2000 українських студентів.