Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
Додам, що десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й „иньшими невірними”. Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув „з рук схизматиків і невірних” — Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fej'er IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?
12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв (до c. 89).
Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участників — мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєслава) умер
По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстута, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї — ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви 8). Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини — похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою
Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографических снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.
13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський (до c. 46)
Що до кн. Юрия, згаданого в Яновім оповиданню, то перед Зубрицьким його мали за Наримунтовича, як і треба. Зубрицький, опираючи ся на холмській записи 1376 р., признав його Юриєм Даниловичом, внуком Мстислава Даниловича, автором холмської записи 1376 р., князем холмсько-белзьким (III c. 267). Стаднїцкий, бажаючи помирити сей здогад про Юрия Даниловича з звістками про Юрия Наримунтовича, виставив гіпотезу про двох Юриїв князїв холмсько-белзьких — Наримунтовича й Даниловича: під час походу 1366 р. Казимир зіставив Белз за Юриєм Наримунтовичом, а Холм відібрав від нього й дав Юрию Даниловичу. На попертє сеї штучної гіпотези Стаднїцкий доводив, що Ян відріжняє двох Юриїв, так само як і польско-литовська умова 1366 р. (Synowie Gedymina І c. 13 і далї). В дїйсности одначе Ян зовсїм не дає підстави відріжняти Юрия кн. белзького й Юрия кн. холмського: навпаки він очевидно говорить про ту саму особу. А що князем белзьким був Юрий Наримунтович (він виступає між волинськими князями уже в умові 1352 р.), се не підлягає сумнїву супроти звістки Германа Вартберґе; по його словам в 1377 р. князем белзьким був Georgius filius Narmanten. Щож до двох Юриїв умови 1366 в.: „c князем c Юрієм: і c другим Юрієм”, то тут очевидно говорить ся про Юрия Наримунтовича і Юрия Кориятовича; сей тому й стоїть поруч із Олександром Кориятовичом .
Безпідставність гіпотези Стаднїцкого справедливо виказав уже Ржежабек (Jiri II, c. 136-141, 195-208), але він заразом добачив і в тім Юрию Даниловичу холмської записи 1376 року 9) Юрия Наримунтовича, а саму запись признав
Поки не буде вказано певнїйших доказів против автентичности записи 1376 р. (Ржежабкові арґументи на се не вистають), ми можемо припускати, що в 3-ій чверти XIV в. дїйсно були князї Холмські, які сидїли в Холмщинї, але Холмщиною не володїли, а Холмськими тодї були тільки по фамілїї (звідки така фамілїя походила, того не берусь виводити). Подібний здогад висловив уже Лонґінов в своїй статї Грамоты малорусскаго князя Юрия II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича холмскаго, 1887.
14. Трактати 1366 р. (до c. 46-8).
Трактат загальний був звісний з виїмків поданих Нарушевичом з латиньского перекладу (Hist. nаr. Polskiego вид. Туровского V c. 272-4) і з реґести в описи коронного архива Кромера (Inventarium privilegiorum in archivo regni, 1862 c. 371-2). Аж в 1890 р. видав Чучиньский копію його з тек Нарушевича, переписану латинськими буквами — Kwart. histor. 1890, III. З того видання передрукували текст трактату Милькович (ор. c. дод. IX) і Довнар-Запольский (Изъ исторіи литов.-польской борьбы). Окрім сеї копії є ще латинський переклад (з котрого цитував Нарушевич), але досї не виданий. Ориґінал мав бути при кінцї XVIII в. в короннім архиві, і ще на початку XIX в. бачив його Чацкий (Нарушевич c. 273, Даниловича Scarbiec c. 210). Тепер він не звісний. Опублїкована копія має деякі писарські помилки, але не будить нїяких підозрінь.
Умова з Любартом опублїкована в 1887 р., в І т. Archiwum Sanguszk'ow, з ориґіналу паперового, з краківського архиву Чорторийських; факсїмілє видано в Палеограф. снимках рус. грамотъ, ч. 8. Підозріння вона в нїкім не будила й не будить, натомість. Філєвіч, виходячи від сеї грамоти, пробував був довести, що грамота загальна противить ся їй: що се фальсіфікат (c. 104-8). Се була одна з найгрубших помилок — яких взагалї чимало в працї Ф., і вона стріла одноголосний протест в науцї. Його арґументи були збиті Чучиньским в його рецензії (Kw. hist. 1891 c. 177), Линниченком (Крит. обзор с. 470-2), вкінцї Довнаром-Запольским в спеціальній статї (Изъ исторіи лит.-польской борьбы за Волынь. Договори 1366 г., 1896). Філєвіч в своїй відповіди (Къ вопросу с. 341) вправдї пробував повторити, в обережнїйшій формі, свої арґументи, але вони не мали нїякого впливу. Навіть проф. Леонтович (Очерки изъ исторіи лит.-рус. права с. 209-212), що взагалї йде вповнї за працею свого колеґи, тут не прийняв його арґументів, ще й зробив йому незаслужений комплїмент, що він, „яко серіозний учений”, вирік ся свого погляду.
Як уже сказано, обидві умови не мають дат. Що вони близькі часом одна до одної, се ясно видко з порівняння їх змісту: умова з Любартом служить очевидним доповненнєм до загальної умови. Дату 1366 р. викомбінував уже Нарушевич, на підставі порівняння загальної грамоти з оповіданнєм Длуґоша, і дїйсно ся дата єдино можлива, з тих причин :
Грамота ся показує своїм змістом, що була наслїдком великого воєнного успіху Польщі. Трудно припустити, аби такий успіх був промовчаний в польських джерелах (у Яна), отже грамоту сю треба звязувати з одним із звістних нам успішних походів Польщі — рр. 1349, 1366,1377.
До р. 1377 її не можна привязувати, бо укладає умову Казимир, названий так по імени в загальній умові, а і в Любартовій титулований польським королем. Рокови 1349 противляться такі факти:
Ольгерд і иньші участники згадують в трактатї про своїх синів; в умові не фіґурують зовсїм Татари, що були таким важним чинником в 1349 і дальших роках.
Вкінцї рішають близькі подібности загальної умови з оповіданнєм Яна про р. 1366: Белз і Холм признають ся за Казимиром, Юрий Наримунтович і Олександр Кориятович виступають як васалї Казимира. (З Олександром разом виступає й Кориятович Юрий, що мабуть разом із братом мав бути управителем Володимирської чи иньшої землї). Супроти сього всього не може бути сумнївів, що маємо умови звязані безпосередно з походом 1366 р., і то — судячи по великим уступкам, які в них роблять литовські князї — зараз по поході, під депресією від нього.