Історія України-Руси. Том 4

Грушевський Михайло Сергійович

Ми маємо кілька копій Менґлї-ґераєвої грамоти поза Литовською Метрикою. Одна опублїкована у Ґолембіовскаго з датою 878 р. гиджри, 1472 від Христа, также з якихось tek kr'olewskich, друга в Acta Tomiciana (І дод. 9), з датою 913 гиджри — 1507 р. від Христа, з рукописей Курнїцької біблїотеки, без всяких близших пояснень (судячи по мові й правописи — копія не пізнїйша XVI в.). Перша з них має ріжні непевности, друга виглядає на скорочений і самостійний переклад звістної нам з Лит. Метрики грамоти 1507 р. Про се буду ще низше говорити, на разї піднесу тільки, що обидві (а властиво важна для нас та копія Томіціян) замість „дядї” говорять про „старшого брата” Менґлї-ґерая, себ то про Нур-девлєта: iak za prodkow naszych pred thym otec nasz Adzigierey czar i brat nasz starszy polnym koniem do w. kn. Witulta do Litwy w goszcine pojezdzil... (в

копії Ґолембіовского: przodkowie nasi — wielki car brat nasz i wielki car Vdzigierej ociec nasz). Чи „дядя” або „дядо” не знайшов ся в перекладах Литовської Метрики наслїдком хибного перекладу татарського ориґїналу, а копія Томіціянів не віддала його слів вірнїйше? Се толкованнє набирає тим більшої правдоподібности, що Менґлї-ґерай, вичисляючи давнїйші ярлики, не згадує нїчого про грамоту свого стрия, Хаджі-ґераєвого брата, а говорить натомість про Нур-девлєта. Що правда Нур-девлєт до Витовтових часів не належав, як виходило б з перекладів Менґлї-ґераєвого ярлика 1507 р., і свій ярлик виставив іще бувши ханом, перед утечею на Литву. Але можливо, що сї слова про утечу на Литву за Витовта належать тільки то Хаджі-ґерая, і тільки через незручність перекладчиків пристали до обох.

Отже поки що на певнїйше можна приймати грамоти на руські землї тільки тих чотирох ханів: Тохтамиша, Хаджі-ґерая, Нур-девлєта й Менґлї-ґерая. Тохтамишової грамоти ми не маємо. Вона мусїла бути видана по звіснім нам його ярлику, бо в тім ярлику Тохтамиш ще не вирікаєть ся з своїх прав на руські землї. І коли правдиві слова Менґлї ґерая, що в тім ярлику Тохтамиша був і Смоленськ, то се само вказувало б на остатнї роки XIV в.

Хаджі-ґераїв ярлик нїби маємо (в вид. Ґолембіовского), але він дуже непевний. Коли моє толкованнє Менґлї-ґераєвого „дядї” як помилки оправдане, то се б рішучо довело фальсіфікацію сього Хаджі-ґераєвого ярлика, бо в такім разї „старший брат” Хаджі-ґерая в нїм згаданий, був би тільки льоґічним (але хибним) виводом з Менґлї-ґераєвого „дядї”, що сам з'явив ся наслїдком помилки.

Зводячи до купи слова Менґлї-ґерая з ріжних грамот, виходило б, що Хаджі-ґераєвих грамот було кілька: одна була дана Витовту, друга Жиґимонту Кейстутовичу, а можливо, що була дана якась і Казимиру — може таки в 1460-х рр., як датували ся ті ріжні відписи Хаджі-ґераєвої грамоти (звістка Сестренцовича і копія Ґолембіовского). Нур-девлєтової грамоти не маємо. На ханстві він сидїв так коротко, що се само докладно означає її час: рр. 1466-8.

Потім Менґлї-ґерай, як він каже — скоро по смерти батька, значить перед своїм увязненнєм, отже десь в кінцї 1460-х, або на початку 1470-х рр., видав також ярлик, і в нїм окрім згаданих в попереднїх грамотах земель, „надав” Литві також Рязань, Переяслав (рязанський), Одоїв, Новгород, Псков. Се був час, коли литовська полїтика дїйсно інтересувала ся деякини з сих земель, нпр. Новгородом.

Як я вже згадував, ми маємо копію Менґлї-ґераєвого ярлика виданого у Ґолембіовського з датою 878 р. (що відповідає 1473/4 р. по Христї, отже в датї також мала недокладність). Грамота ся видана з нагоди нїби посольства панів названих тут так: pan Bohdan Fedorowicz a marszalek pan Iwasko Soskowicz. Таких панів не могли попереднї дослїдники відшукати 14), і не диво: се маршалок Богдан Сакович і пан Івашенко Івашкович, як виходило б з порівняння з иньшими грамотами Менґдї-ґерая. Таке покрученнє будить сильні підозріння против автентичности й сього ярлика. Вже можна лекше дарувати йому деякі баламуцтва й крайні покручення імен, що могли стати ся при перекладї або скорочуванню ориґінала.

Поза тим маємо ярлик 1507 р. — одинокий вповнї автентичний і розмірно ще досить добре відданий текст. Маємо його в трох версіях, як уже знаємо: з „ориґїналу Лит. Метрики, з варшавської її копії (ся отже самостійного значіння не має) і нарештї — польський переклад в Acta Tomiciana (І дод. 9) — скорочений і в іменах дуже баламутний, але очевидно — самостійний, так що при реставрації ориґіналу помітувати ним не можна. Завважу: що з ними виразно споріднені ярлики „з королївських тек”, друковані у Ґолембіовского (нпр. polnym koniem зам. потним конем).

Що до самого змісту ярликів, чи властиво одинакого певного ярлика 1507 р., то насамперед

мушу піднести, що він передає в. кн. Литовському право не на всї землї старої Руської держави, як то часом толкують, а тільки на ті, які до в. кн. Литовського належали або на які воно мало претензії. З виїмком Новгорода і Пскова, всї сї землї дїйсно були колись під зверхністю Орди, так що передача на них прав кримськими ханами, що уважали себе спадкоємцями Орди, зовсїм не були так „нелЂпо притязательною”, як декому здавало ся. Я не вважав би потрібним відкидати й слова Менґлї-ґерая, що сї ярлики видавали ся на жаданнє самого литовського правительства (бодай часами). Не треба забувати, що в кінцї XV в. і початках XVI в. память про силу й власть Орди була досить сьвіжа, татарський престіж іще жив; треба поглянути тільки напр., як скромно, навіть сервілїстично поводить ся такий в. кн. Іван з тим же Менґлї-ґераєм! Тому такі ханські ярлики, супроти конкуренції в руських землях Литви й Москви, в очах литовських полїтикив могли бути зовсїм не такими порожнїми, як здають ся сучасним дослїдникам.

21. Володислав Опольський.

Про Володислава опольського спеціальні статї: Szaraniewicz Rzady Wladyslawa Opolczyka na Rusi — Biblioteka Ossoli'nskich, т. IV (1864); E. Breiter Wladyslaw ksiaze Opol; Львів, 1889; Линниченка Критическій обзоръ нов. литературы по ист. Галицкой Руси — статя III присьвячена специяляно Владиславу в формі рецензії працї Брайтера (Ж. М. Н. П. 1891, VII).

Що до володїння Володислава в Галичині, погляди істориків були часто суперечні або неясні. Зубрицький в своїй Хронїцї м. Львова (с. 41) уважав наданнє Руси 1372 р. prawem niepodlegly wlasno'sci, і в своїй пізнїйшій працї: Анонимъ Гнезненскій (1855 р. c. 27 і 28) називає Володислава „незалежним володарем” Руси. Против такого погляду, взагалї розповсюдненого тодї, виступив Стаднїцкий і опираючи ся на звістній нам грамотї Людовика 1372 р. доводив, що Володислав був тільки управителем Руси (Synowie II c. 61, 1853). Теж саме, на підставі тоїж грамоти доводив Вагилевич в своїм екскурсї про Володислава Опольського — Akta g. і z. III c. 56-7. Иньшими арґументами пробував підперти сей погляд Ступницький в своїй розвідцї про галицькі монети (див. низше) c. 115 і далї. Але вже Шараневич (Исторія c. 214-5, Rzady c. 266-8) піднїс неясність в становищу Володислава, хоч і не постарав ся сеї справи близше вияснити. Пізнїйші дослїдники також полишали сю точку невиясненою.

Поминаючи загальнїйші курси, і в спеціальних моноґрафіях ми досї стрічаємо сю неясність. Нпр. Брайтер, признаючи, що Володислав володїв Русию jure ducali, заразом називає йото „namiestnikiem, gubernatorem, wielkorzadca” й порівнює його становище на Руси з становищем королеви Єлисавети в Польщі (c. 53-4). Линниченко, рецензуючи книжку Брайтера, полишив без висьвітлення сю суперечність (c. 130-1), так само і в своїй моноґрафії про Галичину, але тут принаймнї консеквентно зве Володислава лєнним володарем Руси (укр. пер. c. 8-9).

Ориґінальне обясненнє сеї неясности попробував дати В. Милькович в своїх Студиях критичних (c. 73), — що ріжна стилїзація ролї Володислава в устах Людовика й самого Володислава залежала від їх ріжних плянів: Людовик хотїв мати в Володиславі лише урядника, а Володислав хотїв надати собі як найбільше самостійности. До того треба б тільки ще додати поясненнє, як то Людовик цїлих шість лїт терпів, що Володислав удавав з себе замість простого урядника лєнного володаря Руси, і не дав йому нїякого репріманду.

22. Дата останього прилучення Галичини до Польщі. (до c. 121).

Длуґошеву дату прилучення Галичини — 1390 р. пробував боронити др. Прохаска в статї: Odzyskanie Trembowli 1390 roku — Kwart. histor. 1894. Він видрукував тут (з пізнїйшої копії) грамоту Ягайла Петру Добковичу на кілька сїл в Теребовельщинї з р. 1391 (в датї єсть непевність) і з неї виводив, що Ядвіґа вчинила кілька походів для привернення Галичини і що Теребовельщину здобуто тільки десь в р. 1390. Звідси вивід — Длуґош під 1390 р. сумарично згадав про результати кількох походів Ядвіґи, що мали своїм результатом прилученнє Галичини, і се прилученнє закінчене було в р. 1390.