Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

¹⁵) Про се нунцій с. 171.

¹⁶) Жерела XVI с. 169, пор. т XII с. 198.

¹⁷) Тамже с. 170.

¹⁸) Жерела XVI с. 172-3.

МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ КРАВСА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ МИРОНА КОСТИНА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ ПАВЛА З АЛЄПА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ЦАРГОРОДСЬКІ ВІСТИ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ВІСТИ ПОЛЬСЬКІ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-РОЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Переходимо тепер до того молдавського епізоду, що так сильно затяжів на розвою політичних відносин України. Свого часу він наробив великого шуму, розбудив фантазію, приодягся барвистими квітками лєґенди, перетворився в живий “роман авантюр”, а хоч швидко й забувся, але нам-з огляду на зазначену вже його вагу в життю України треба з ним познайомитися, бодай в загальних рисах, особливо там де він сплітається

з життєм України, її двору і правлящої верхівки. Почну від найбільш популярного, детального і барвистого оповідання сучасного семигородського хроніста, шесбурського нотарія Георга Кравса, що від свого опубліковання в 1860-х роках ¹) лежить звичайно в основі історій сеї історії ²): коли не з инших причин-то задля сього варто з нею познайомитись.

Свого часу-оповідає Кравс-засватав був ту саму Лупулівну Розанду молодий син старого Ракоція Сіґізмунд, але потім наречений від сього шлюбу відступив, на стид і сором родині господаря. Коли тепер Розанда стала жінкою Тимоша, став господар і його молодий зять роздумувати, якби їм відомстити Ракоціям за сей сором. Лулул зачав кореспонденцію з цісарем Фердинандом, з Францом Веселим, палятином угорським (намісником цісаря в Західній Угорщині, що належала до Австрії) і з будимським башою (що правив східньою Угорщиною, яка стояла в безпосереднім розпорядженню Туреччини). Почав підіймати їх против Ракоціїв, подаючи такий плян, що він, Лупул, візьме собі Семигород у Ракоція, у Ракоцієвого союзника Матія Басараби відбере Валахію для свого молодшого брата, а Молдавію віддасть свому зятеві Тимошеві. Задарив їх богатими дарунками і прихилив їх на користь свого пляну, а здійснити його мав таким чином, що Тиміш повинен був привести йому козацьке військо, і з ним Лупул мав вигнати Ракоція і Басарабу. Але будимський баша, бувши скупарем жадним на гроші, задумав витягнути грошей і у противної сторони, і видав їм кореспонденцію Лупула, що той з ним провадив у сій справі. Дійсно він дістав від них богаті дарунки, разом з проханнєм-можливо затягти сю справу, поки вони йому знову не дадуть про се знати. Баша пообіцяв, але бажаючи далі гнати монету з сеї справи, переслав се листуваннє Лупулові, щоб дістати від нього ще грошенят за таку прислугу. Лупул тим часом встиг богатими дарунками прихилити до своїх плянів цісаря, і той в порозумінню з палятином вислав до Лулула біскупа-Грека, щоб умовитись про час і спосіб спільних операцій против Ракоція. Заохочений тим Лупул вислав одержане від баші листуваннє Ракоцієві, закидаючи йому віроломство, і очевидно-тим самим заповідаючи йому війну. Ракоцій відповів на се тим, що прислав Лупулові його листи, писані до башів. Тут Лупул злякався і вислав свого лоґофета (канцлєра) Стефана Ґеорґіцу до Ракоція, щоб залагодити сю справу.

Але той мавши вже давніші звязки з Ракоціями скористав з того на те, щоб змовитися против Лупула, порозумівся ще з двома визначними боярами: Чоголем і спатарем (мечником) і завів постійну кореспонденцію з Ракоцієм під покривкою квітів і овочів, які ніби то посилала Ракоцієва дружина, Софія Баторіївна, жінці Ґеорґіци, що уділяла з тої городини частину також і жінці Лупула, щоб ніхто нічого не помітив. Кінець кінцем Ракоцій вирядив свого головного командора Яноша Кеменя в глибокім секреті, без відома сойму, з кількома тисячами війська, щоб він Лупула прогнав, а по змозі й зловив. А щоб Лупул того не завважив, післав Ракоцій до нього проворного чоловічка свого Яноша Бороша, добре знайомого з Лупулом, з двома бочками вина в дарунку, і з порученнєм: постаратися випити се винце з Лупулом в приємнім товаристві, і затримати його до того часу коли надтягне Кемень- щоб Лупул, бувало, не виїхав на лови, як то мав звичай робити, виїздячи з цілим двором і кількома тисячами війська. Лоґофет мав в тім пированню брати участь, спатар з 6-тисячним відділом мав стерігти переправи на Дністрі, щоб Лупул не втік, а впав в його руки, коли б схотів тікати. Чогол же й инший боярин, мешкаючи на дорозі до Дністра, мали щодня давати спатареві відомости про все що діялось (196-9).

“Але говорить прислівє, що в секретах трьох людей забогато, одного замало, а двох як раз досить”. Лоґофет пробуваючи при Лупулі не рішився чекати, аж прийде Кемень, і коли Борош, знаючи час його приходу, попрощався з Лупулом, лоґофет також вимовився тяжкою хоробою жінки і в той же день умкнув до табору Кеменя. По виїзді його збентежився Чоголь і викрив усі секрети Лупулові: виписав то все зміненим письмом і відіслав з якимсь чужинцем до манастиря (Лупулової фундації, очевидно), а відти монахи відіслали то Лупулові. Лупул діставши довго не міг пізнати руки, але нарешті з деяких букв угадав Чоголя і покликав його до себе. Той прийшовши з сином упав на коліна і просив милосердя, але дістав таку нагороду, що Лупул його зарубав на місці разом з сином. Післав по двох инших, але лоґофет зник, спатар же нічого не підозріваючи-бо все діялось дуже секретно-приходить, і господар його теж рубає в штуки власною рукою та велить викинути псам. Але міркує зараз, в чім справа: забирає все найдорожше, що може взяти і тікає за Дністер, на польську границю. Кемень приходить і застає пустку.

Він був змовився з Матієм воєводою чекати оден одного на певнім місці, щоб воювати спільними силами, але перейшовши гори не став його чекати, а схотів використати ситуацію сам: гонити за Лупулом, вирубати

втікачів і захопити весь обоз. Погонив з легкою кіннотою і став над Дністром саме коли Лупул з жінкою і сином перевозився човном через ріку. Стріляли на нього, трафили в ліву руку його молодшого брата, але човен утік, і Лупули дісталися до Камінця. 300 наємних німецьких вояків, присланих Лупулові від Тимоша три чи чотири тижні перед тим, Кемень застав при березі, коли хотіли переправлятись; вони не піддались, і їх побито. І Лупул би не втік, якби не вжив фортелю: він всі вози і юки пустив дорогою, аби неприятель догонивши, занявся рабованнєм; сам же забрав свою родину і скарби на коней і пустився побіч дороги, півмилі від неї, і тільки тому вратувався. Недалеко від Дністра він від'їхав з двома служниками на-бік і частину свого скарбу закопав там, а потім і тих служників сам забив, щоб вони не могли нікому вказати того місця.

По сій утечі Лупула Кемень вернувся до Ясів і зійшовшися тут з воєводою Матієм, стали радити, що його робити далі, і по довгих нарадах, в порозумінню з боярами і людністю, за згодою Ракоція і воєводи Матія, проголосили господарем лоґофета Стефана Ґеорґіцу, з великою парадою, і всякими забавами, що справлялися цілий тиждень, “так наче побили вони самого Ганнібаля”. Тим часом Лулул, зовсім не вирікаючися свого господарства, виїздить з Камінця до свого зятя Тимоша в козацькі краї, і той за помічю свого батька збирає 16 тис. запорізьких козаків ³), вибраного війська, спішно прибувають під замок Хотин, потихеньку переходять через Дністер і Прут і страшним переполохом впадають до краю. Більшість бояр і людність відпадають від нового господаря і переходять на бік Лупула, часть молдавського війська також. Кемень з своїм військом ретірується до Семигороду з великими стратами-за котрі відплачує грабівничим нападом на Молдаву, а Стефан Ґеорґіца з частиною молдавського війська, що зісталась при нім, і з помічним семигородським військом, що мав від Кеменя під началом капитана Імри, відступає до Валахії (с. 200-2).

Лупул з Тимошем, з козацьким військом і 4000 тисячами молдавського війська, що пристало до старого господаря, погонилися за Ґеорґіцею на Валахію, але стріли міцне військо воєводи Матія, і не рішившись його атакувати, відступили трохи і зайняли неприступну позицію на острові, в межиріччі двох великих річок, добре окопались тут і протягом кількох днів вели “шерміцерію”, задаючи порядні утрати неприятелеві. Стефан воєвода з капітаном Імрою, не можучи приступити до їх позицій, всяко старались вибити їх на одверте місце, але вони не піддавались. Тоді Стефан післав до воєводи Матія, що стояв в милі відти, і просив прислати йому поміч, і Матій вислав свого комонника і спатаря з двома тисячами війська. Тим часом голод вигнав козаків і Лупулових Волохів з їх укріпленої позиції: їм приходилось вибирати між битвою і голодною смертю. Стефан і Імре пішли їм на зустріч, лишивши в тилу, в засідці прислане від Матія військо-не підозріваючи, що його провідники змовилися в рішучий момент взяти між себе полк Імре, і вирубавши його, лишити на призволяще воєводу Стефана. Але Стефан помітивши, що вони усуваються від битви, зрозумів їх зраду, і побоявшися стратити своє військо в битві, кинув полк Імре і втік з поля. Семигородський полк згинув на місці, а Лупул з козацьким військом виграв битву, з тріумфом вернувся на свої позиції, і зайнявся пустошеннєм сусідніх місточок і сіл, для здобичи і провіянтування очевидно (203-4).

Але Матій воєвода, суворо укаравши зрадників, вирушив за три дні сам з усім військом, що разом з полком воєводи Стефана доходило до 30 тисяч, і взяв всякі способи обережности після недавньої зради. Поставивши найменш певні частини свого війська в середину і наказав певнішим частинам пильно на них уважати, а коли б вони показали якусь невірність-взяти під гарматний огонь, і по сім сміливо заатакував козацьке і молдавське військо. Тиміш і Лупул прийняли битву і програли її. Військо їх розбито. Богато тисяч упало, Матієве військо гонило за ними у Молдаву; богато побито в тій погоні і відібрано всю здобич. Сім тисяч, умкнувши, зачинилися були в тих окопах, але Матій їх окружив, голодом здобув і винищив до одного, так що нікому було вісти занести до дому. Сам в сих боях здобув небезпечну рану в коліно, котра йому вкоротила віку-але з великою славою своєї відваги і богатою здобичею вернув до дому (с. 206).

Наступають ріжні неменш романтичні оповідання звязані з тим його лікуваннєм, нам тут непотрібні, і потім оповідається історія другої кампанії Тимоша-котру я подам далі.

Молдавський хроніст Мирон Костин-оден з Лупулових дворян, що сам був учасником подій (був з Лупулом в його утечі до Камінця, відвозив туди ріжне добро своїх знайомих то що), і старався заховати супроти нього об'єктивність і після його упадку ⁴), описує сю історію простіше і реальніше, хоч теж не без прикрас.

Початок її я дав уже вище: шлюб Лупулівни з Хмельниченком викликав страх і підозріння у сусідів Лупула, а він сам, покладаючись на новий союз-на козацьку й татарську поміч, почав собі богато позволяти: післав лоґофета Стефана до Ракоція з гордовитою осторогою-радив йому сидіти тихо, инакше прийдеться йому поділитися золотом з Татарами, а що далі буде-то ще побачить! Стефан, пишний своїм походженнєм, використав се посольство для своїх плянів: постарався ще більше нагострити Ракоція на Лупула, змовився з Басарабою і з впливовими боярами Чоголями, сердарем (начальником війська) та иншими.