Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Лупула нераз попереджали про сю змову, та він не звертав уваги. Але коли Стефан, підготовивши наступ, крадькома виїхав на семигородську границю, ніби то до хорої жінки, участники змови впали в страх, і Чоголь рішир попередити Лупула через його духовника. Лупул післав по лоґофета, але післанці вже стріли при границі семигородське військо, що наступало під проводом Кеменя. Одночасно з мунтянської границі дано знати про наступ волоського війська під проводом спатаря Дікула. Лупул велів убити Чоголів і сердаря і кинувся тікати. Костин небезінтересно передає його вагання: тікати до Турків (до сілістрійського баші)-повстане нарід, тікати до козаків-можуть розсердитися Турки; отже вибрав, Поляків, і пустився на польську границю до Хотина, а до Хмельницького післав постельника євнуха Стаматія-просити помочи. Сам він війська не мав і не міг боротися власними силами.

Але перший посол до Хмельницького завернувся з дороги, чи тому, що затримав його у Сороках паркалаб Стефан, чи просто через свою недолугість. Він наговорив, що паркалаб зрадив (і не пустив його), і Лупул

вислав нових послів: коміса Юрія, племінника свого Стефаницю та житничера Миколу Бугуша (що був в закладі в Чигрині попереднього року); вони мали арештувати паркалаба і відіслати до Лупула, а самі їхати до Хмельницького. Так вони й зробили ⁵).

Тим часом лоґофет з Кеменем і Дікулом вступив до Яс, був проголошений за господаря, і зараз післав відділ війська на здогін за Лупулом. Той стояв тоді табором під Хотинським замком. Довідавшися про все що діялося в Ясах, він вислав нове посольство до старого Хмельницького і до свого зятя, благаючи як найскоршої помочи, а сам рішився перейти до Камінця, і післав М. Костина до Петра Потоцкого, камінецького старости-просити дати йому там схоронище, памятаючи, як йому Лупул помагав визволитися з татарської неволі. Потоцкий зараз поїхав з свого маєтку до Камінця, щоб дати потрібні розпорядження; Костин з великою похвалою відзивається про “великодушність сього Ляха”, що маючи Лупула з його скарбами в руках, в нічім не вязав його і не робив ніякого насильства, він і його камінецький комендант, “полковник Кондрацкий, що стояв у Камінці з тисячею війська для охорони границі”,-хоч Лупул уже зійшовся з Тимошем і козаками, а козаки були в відносинах до Польщі мало приязних.

Довідавшися, що Стефан наступає під Хотин, Лупул завагався, чи не дати йому відсіч-бо мав з собою ще значних бояр з їх дружинами, трохи сейменів і ріжного наємного війська, але охоти до бою не було видко в нікім. Під той час привезено Лупулові скарби, що були в Нямецькім монастирі, і Лулул велів перевозитися за Дністер. Передові полки Стефана тоді вже підходили під Хотин. Костин вважає великою помилкою Лупула, що він не постарався забезпечити собі Хотин: замок був настільки міцний і добре забезпечений всяким припасом, що Лупул посадивши там тільки частину війська, яке мав при собі, міг би триматися цілими роками-і домінувати над північною Волощиною. Але Лупул нічого не зробив для сього, і коли Стефанове військо підійшло, хотинська залога почала стріляти на Лупулове військо. Настало замішаннє, частину Лупулових возів захоплено на очах Лупула, що з лівого боку Дністра придивлявся переправі. Одна хотинська гарматна куля впала зовсім поблизу його (с. 328-9).

“Не минуло й місяця по тім як Василь воєвода переїхав до Камінця ⁶), аж прийшла відомість, що Тимуш ⁷) син гетьмана Хміля з 8 тисячами вибраних козаків перейшов Дністер коло Сороків”. Не чекаючи тестя, він пішов просто на Яси й перейшов Прут коло Каїчен. Почувши, що Тимуш наступає на Поляків (!) Дікул забрався до дому, Кемень також-чи тому що боявся повстання, чи з огляду на конвенцію між Ракоцієм і Хмельницьким в справі польської корони,-відіслав своїх Німців на Ойтуз, і тільки з кіннотою лишився в Ясах, на проханнє Стефана. Стефан же зібравши до 12 тис. війська пішов на зустріч козакам, над р. Жіжію, вище Поприкан. Тимуш з табором рушив також на Жіжію, під Поприкани. Частина Стефанового війська перейшла за Жіжію щоб звести з ними герць, а Стефан з драбантами підійшов до бродів через Жіжію. Але герць тривав не довго, Тимошева кіннота зараз збила кінноту Стефана, і козаки рушили через ріку з усім табором: одні на міст, инші повз міст, бо Жіжія там не широка. Побачивши се драбанти кинулись тікати на гору, під Редіу. Але військо що стояло на горі, не підтримало їх. Тиміш з своєю кіннотою догонив драбантів під Поприканами, і тут їх богато погинуло, тільки ті що добігли до Редіу поховалися в лісі.

Після сього погрому драбантів Стефан і Кемень постягали війська під Яси і по обох боках дороги поставили кінноту-всього війська було у них до 24 тис. “Коли б була однодушність, що могло б їм статись?-завважає Костин. Не завязуючи навіть битви з козаками, досить було їм загородити дорогу і припинити довіз провіянту з усіх сторін, і що міг би зробити тоді Тимуш з своїм табором?”. Але Стефанове військо не хотіло воювати. Правда, частина молдавського війська напала на кінноту Тимоша, коли вона йшла під гору і змусила її вступитися до табору. Підвечір, вийшовши на гору табор став на нічліг. Але за сю ніч богато Стефанового війська повтікало до дому. Тоді другого дня Тимуш рушив на Яси майже без перепони; тільки часами з боків чіпались його молдавські вояки. Стефан і Кемень, побачивши, що майже половина їх війська розбіглася, відступили під виногради підміські, і далі горі р. Бахлуєм, а Тиміш того ж дня вступив до Яс і замешкав у палаті, поставивши свій табор перед палатою і наоколо неї. Так він стояв аж до приходу Лупула з Камінця, козаки ж тим часом грабували в Капотештських лісах аж до самого Гуша. У мешканців забрали страшенну силу худоби; коли потім вернувся Василь воєвода, він відкупив її у них по золотому за голову і оповістив людей щоб приходили і забирали кожен своє. Богато й людей тоді загинуло від козацької руки: з тих що тоді були в місті і приходили за справами до пахарника Стефаниці, що був з Тимушем.

Василь воєвода відомість про перемогу Тимуша дістав у Жванці, привіз її коміс Григорий і за се одержав багату сукню з соболями. В Жванці ж Василь переїхав Дністер, тому що

Хотинчане з паркалабом Гиджею, настановленим від Стефана, ніяк не хотіли пустити його до замку. Кілька разів Василь посилав до них, запевняючи великими клятвами, що не буде мститися за пограбоване майно, але вони не слухали; він поставив німецьке військо, щоб здобувало замок, але той потримався через ціле літо, аж поки не прийшов з Мунтенії воєвода Стефан. “Так тяжко повернути страчене”, завважає Костин.

Приїхавши до Яс, воєвода Василь відбув нараду з Тимошем, і той переніс свій табор на Ґалагське передмістє. Воєвода ж Василь став ладитися в похід на воєводу Матвія: оголосив амнистію за все і наказав щоб усі вступали до війська (с. 330-1).

Дуже докладно уточнює се оповіданнє архидиякон Павло з Алєпа, що був саме тоді в Ясах з своїм батьком, патріярхом, і записує події безпосереднє по їх слідам: записує двічі, в двох варіянтах, доповняючи своє оповіданнє новими відомостями; я перекажу те що міститься в обох варіянтах ⁸).

Пятої неділі посту (тиждень перед вербною) Василь господар був в лихім настрою і не виходив, бо від свого священика отримав писане попередженнє про зраду лоґофета і змову на життє його, господаря. Лоґофет уже 3 роки підготовляв переворот. Він заздалегідь купив собі згоду дивана, настроїв против Василя Ракоція і Басарабу. Діставши від господаря на сховок 10 тисяч золотих, позаплачував і порозпускав військо, мовляв непотрібне в спокійнім часі. А тепер виправив наперед з Яс жінку, а потім виїхав до неї,-нібито вона захорувала, а тимчасом його прихильники мали вбити Василя, на вербну неділю, коли він виїздив звичайно до свого монастиря. Молдавани ненавиділи Василя і його родину як Греків, а крім того велике обуреннє викликав його племінник, находячи на мешкання і ґвалтуючи дівчат; тому Стефанові не тяжко було вербувати собі прихильників.

Коли ж тепер Василь дістав попередженнє про змову, він скликав своє військо, але переконався, що воно йому зрадило. Тоді він скарав на смерть трьох участників змови, між ними сердаря, свого хрещеника, вислав свою родину і всі скарби до Хотина, післав до Царгороду оповіщеннє про все що сталося, а до Хмельницького і його сина- проханнє помочи, також до хана. А в четвер вербної неділі (10 н. с. квітня) вийшов сам з своїм двором з Яс до Хотина. На дорозі до Яс, котрою мав наступати неприятель, він велів знищити великий міст і тим затримав його наступ на два дні, так що коли лоґофет прийшов з своїм військом, під вечір вербної субота (12 н. с.), він не то що не застав Василя, але й не міг його догонити. В місті настала тим часом страшенна паніка, “всі мешканці стали розбійниками і доносчиками; купці й міщани позносили своє майно до монастирів і там позакладалися поробивши з возів укріплені табори; служби по церквах припинились, бо церковні олтарі були до стелі наповнені всяким майном і товарами”,

В чистий понеділок (14 н. с.) лоґофет відбув свою інтронізацію, під гук дзвонів війшов з парадою до воєводської палати і засів на троні, проголосивши себе господарем під іменем Ґеорґіци Стефана. Тиждень пройшов в великім страху, всі Греки духовні й світські чекали смерти. На Великдень відслужили літурґію, але потім цілий тиждень не правили, до провідної неділі, і того дня (27 н. с.) прийшла до Яс вість, що Тимофій син Хмеля перейшов Дністер з козацьким військом, розбивши заслону, поставлену від нового господаря. Почувши се Стефан почав збирати Волохів, післав завертати угорське і валаське військо, що був відправив до дому. Тим часом козацька сторожа ⁹), в числі 300, наступаючи на Яси розбила висланих против неї вояків. Наступила паніка. В середу провідної неділі виступив новий господар з усіми, що зібрав,- рахувалося в компутах 30 тис. Молдаван, Угрів, Німців, Кара-Валахів й инших народів, але силоміць погнали на війну і купців і Греків. Битва з козаками трівала цілу добу від полудня середи до полудня четверга (30 квітня-1 травня н. с.). Козаки стояли табором, обставившися возами і викопавши наоколо рів і зробивши вал, а коні були в середині, обставлені возами. Вони сиділи спокійно “в ровах”, так що не видко було й душі, коли ж молдавське військо приступило і вистрілило з своїх гармат, козаки спочатку стріляли з своїх 11 армат, потім дали огонь з рушниць, а нарешті добувши шабель кинулися рубати неприятеля, “від котрого нічого не лишилося крім скорої втікачки” ¹⁰). Автор каже що він та инші мешканці Яс дивилися на се з дзвіниць яських, і раптом почули гук барабанів і сурем козацьких-се наближалося Тимошеве військо, а Стефанове тікало дрібними купами, по 10, 20, 50 чоловіка, покинувши свої корогви і ратуючися в гори. Тепер показались і Лупулові прихильники: стали прилучатися до козаків. Новий же господар, покинувши палату і все реквізоване за сі дні майно кинувся тікати до Угорщини з своїми прихильниками. Все ним награбоване впало в руки Хмельниченка. Козаки гонили за втікачами, били і відбирали всяке добро. Шукали по церквах і манастирях тих що зрадили Лупулові, виходили з того погроми самих церков і монастирів. Особливо ж терпіли Турки і Євреї. Євреїв забивали в колодки і мучили цілими ночами, щоб вони видали свої скарби і хрестились; плач їх дітей рвав серце Павлові і його товаришам. Турки вдалися під протекцію патріярха-він забрав їх до свого приміщення, з їх майном, його ченці вартували їх і так урятували. При тій нагоді Павло оповідає історію одного яничара, що мав українського невільника-хлопця: той показав козакам, де переховується майно й гроші його хазяїна, і козаки се все повишукували і забрали: епізод, що нераз певно повторювався при козацьких походах в турецькі й татарські краї.