Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Тим часом як Хмельницкий воював Волощину, над Дніпром чекали його московський дворянин Петро Протасьев з піддячим Богдановим, вислані за царським наказом ще 20 липня з Варшави московськими послами, що там далі сиділи на переговорах, на Україну до митрополита Косова, до воєводи Кисіля і до гетьмана Хмельницького, щоб дістати до рук і привезти послам того Акундинова. Се було вже третє нам звісне посольство в сій справі. Спомини “Смутного часу” не давали спокою московському правительству. Пробуток під границею “царевича”, під протекторатом Запорозького війська, поруч чуток про змовляння кримського хана з козацьким гетьманом на Москву, при непевній позиції польського уряду в додатку, дійсно давав підставу до дуже трівожних гадок — особливо при познаках внутрішнього шумування в самій людности Московської держави. Тому московський уряд береться на всякі способи, щоб добрати до рук небезпечного самозванця. Пробує його звабити до добровільного приїзду — одначе вистерігається дати якусь дійсно тверду, документальну ґарантію безпечности, і тому Акундинов кінець кінцем, хоч наче б то й вагався часом, таки їхати не рішився. Робляться заходи через польський уряд і через усяких українських нотаблів — добити ся його видачі, а на випадок як би й то не вдалось - пробується

попросту згладити з світу Акундинова: орґанізувати потайне вбийство. Тільки й се не вдається на українськім ґрунті, а українські нотаблі, від гетьмана почавши, рішучо не згоджуються видати московського авантюриста на вірне замученнє, чи то з політичних мотивів, чи може з гуманности, котрої все таки в українськім громадянстві було більше ніж в офіціяльних московських кругах - та і в урядах західнє-европейських, як на сім епізоді бачимо.

Протасьев з королівським дворянином Єрмоличом, приданим йому “за пристава” з королівськими листами до воєводи Кисіля і гетьмана, приїхав 15 серпня ст. ст. до Київа і побачив, що попав “в смутное время”: митрополита і воєводи на місці не було — вони їздили на з'їзд з гетьманом до Ірклієва, а про гетьмана загальна поголоска була, що він з усім військом Запорозьким і з кримськими людьми йде воювати Поляків: сам вийшов і став на Уманськім шляху, а до київського полковника прислав свій універсал, щоб іти йому з усім полком зараз теж на Уманський шлях. Супроти таких вістей Єрмолич до гетьмана їхати не рішавсь, і Протасьева не пустив, а післав до гетьмана післанця з листом, але й по нім теж слих загинув. Митрополит і воєвода, що за той час встигли повернутися до Київа, теж не рішилися в таких обставинах братися до виконання московських доручень, і так минув якийсь час — хоч московський дворянин як на грани крутився з нетерплячки. Нарешті стали приходити до Київа вісти, що гетьман з кримськими людьми воює не Поляків, а Волоську землю. Тоді Протасьев кінець кінцем допросився, щоб Кисіль і митрополит дали йому листи до гетьмана в справі Акундинова, і щоб Єрмолич їхав з ним до гетьмана. 27 серпня с. с. пустилися вони з козаками Київського полку “наскоро”, і по слідам гетьмана перейшли 8 вересня ст.ст. Дністер (марш дійсно незвичайно скорий, що дає яскраве свідоцтво, як чітко функціонувало козацьке військо під рукою гетьмана!)

Але в тім часі, як я вище згадував, гетьман припинив уже наступ, звелів київському полковникові вертати назад, а Протасьеву призначив чекати його в Ямполі. Тут він дійсно дочекався гетьмана і 17(27) вересня передав йому листи короля, митрополита і воєводи Кисіля і “всякими мірами” допрошувався, щоб йому видано Акундинова. Але гетьман відказав, що він не знає, де тепер Акундинов: він у нього дійсно жив якийсь час в Чигирині, а потім він, гетьман, видав йому універсал, що йому вільно жити в “Запорозькім війську” де хоче і куди хоче їхати — аби йому давали “корм і підводи”. Одначе по сій відмові гетьман Протасьева не відпустив, а велів їхати з собою: обіцяв його з дороги відправити. Так Протасіев їхав при гетьмані десять день, при всякій нагоді настирливо докучаючи йому проханнями, щоб гетьман “послужив царському величеству”: відшукав Акундинова і видав йому. Нагадував гетьманові (що той і сам, розуміється, знав прегарно), що Акундинова відшукати не тяжко, живе він в Мгарському манастирі, тільки післать і взять! Але тут гетьман — хоч як він тоді старався прихилити на свій бік царське величество, — виявляв варту подиву відпорність: такої послуги він не брався робити. Часами повторяв вимовляння, що не знає де зараз Акундинов, иноді обіцяв навіть, що як його розшукає, то пришле; часами заявляв принціпіяльно — що в Запорозькім війську не прийнято видавати нікого, хто до нього прийшов, “хоч би й великого лиха в своїй державі накоїв”.

Під час свого повороту до Чигирина, що мав вигляд тріумфального неспішного маршу по ефектній експедиції ¹), гетьман двічі — в Браславі і в Севастянівці під Кальником, 3 і 7 жовтня н. с. приймав московських післанців обідом, і вони переказують де-що цікаве з розмов, які при тім велися. На браславськім обіді гетьман оповідав про свій молдавський похід, як було наведене вище. Прийшло до того так що Єрмолич вніс тост за здоровє короля і царя разом, з огляду на відновлений тісний союз їх — мати одних приятелів і одних ворогів, а Хмельницький в роздраженню сказав на се: “Такими словами “про московсько-польський союз” його не злякають, і боятись він того не буде, коли король порушатиме зборівський трактат, і хоч мале щось в нім не виповнить, то він, гетьман, з усім Запорозьким військом буде королеві перший неприятель, буде наступать і воювать його землю як попереду, а цар королеві, за його неправду, йому помагати не буде! Та й знає він певно, що у короля війська мало, і противстати йому ні з чим: всіх кращих польських вояків військо Запорозьке й Татарське побили, або в полон забрали. Коли ж цар, не жалуючи православної християнської віри, буде помагати королівській неправді і на козаків повстане, то гетьман піддасться в підданство турецькому цареві і взявши в поміч військо від турецького царя і з кримським царем піде і зруйнує його так як Польщу й Волохів”. На се Москалі почали його гамувати, нагадуючи про царську ласку до Запорозького війська, і гетьман потиху сказав йому те що ми вже знаємо — що він се говорив умисно для королівського чоловіка, а в дійсности він цареві сприяє далі, хоч як той його обидив, не прийнявши під свою протекцію: і на Молдаву пішов він лише на те, аби відвернути похід на Москву (вище с. 86).

Про инші ж справи Протасьєв не вважав можливим при тім говорити, бо гетьман, мовляв, був пяний і сторонніх людей було богато.

На приятельськім обіді в Севастянівці під Кальником гетьман виясняв послам неминучість розриву з Польщею і необхідність московсько-українського об'єднання. Останнє відновленнє польсько-московського договору очевидно дуже його дражнило. Він запевняв, що король і сенатори не додержать своєї обіцянки укарати смертю всіх винних за пропуски в царському титулі: не укарають навіть худого шляхтича, а не то що тих маґнатів, воєвод, каштелянів і старост, що їх порахували винними московські посли. Як він, гетьман, мирився під Зборовом, король і Річпосполита, “видя от него, гетмана, и от войска Запорожского большое утесненье”, теж обіцяли видати “на горло” шляхтича Чапліньского, а як гетьман по замиренню післав по нього, король і Річпосполита навіть такого незначного чоловіка не видали і всяко його ховають. І в инших договорних пунктах

вони правди не додержують Тому гетьман не сподівається на далі миру з Польщею, бо починають йому чинити ріжні кривди і зачіпки, а він того зносити не буде, а воюватиме і за віру православну стоятиме, скільки лише йому Бог поможе, і так само сподівається, що й у Москви з Польщею прийде до війни ²). Московські посли потвердили, що цар недодержання даних польською стороною обіцянок не потерпить, і гетьман закінчив поглядом, що Москва повинна в такім разі не ухилятися від війни ³).

На останок Протасьев випросив у гетьмана собі на руки універсал до всіх полковників, щоб де знайдеться Акундинов, вони б його взяли і Протасьеву на руки віддали, і з тим універсалом пустився шукати Акундинова. Єрмолич же поїхав з таким листом від гетьмана до короля, що він, гетьман, дав наказ Акундинова віддати; а коли б його тепер не знайшли, а пізніш його відшукано, то він його цареві відошле. Протасьев з своїм універсалом полетів до Лубень, до Мгарського манастиря, але там йому сказали, що Акундинов тому тижнів зо три відтіль виїхав, поїхав на Київ, а відти мав їхати до гетьмана. Протасьев післав зараз своїх людей до Київа і до гетьмана — де Акундинов? і чи гетьман дозволить йому, Протасьеву, приїхати до себе по Анкундинова? З Київа Протасьеву привезли до Лубень відповідь, що саме як він їхав від гетьмана до Лубень, 26 вересня Акундинов дійсно приїхав до Київа, і пробув у Київі 4 дні; був у Кисіля, двічі обідав і поїхав до гетьмана. Люде Протасьева кілька разів приходили до Кисіля, допрошуючись, щоб його їм видано, але Кисіль їх до себе не допустив, і Акундинова не видав. Протасьев, просидівши в Лубнях, поїхав з нічим.

На його місці в Чигрині чекав гетьмана инший царський дворянин Василь Унковский, висланий до гетьмана в сій же справі просто з Москви 16 серпня — той самий, що приїздив в посольстві в осени попереднього року. До Чигрина приїхав 10 жовтая н. с. і чекав тут гетьмана, що приїхав з походу десь перед 20 жовтня, але зразу заїхав до себе до Суботова, і тут кілька день перепочивав. 15 жовтня приїхав на приїзд гетьмана також і Акундинов. Якийсь київський міщанин, “что был Жидъ, а нынЂ во крещеньЂ Левка”, которого собі Унковский винайшов у Чигрині за фактора, розповів йому — знаючи все як найкраще, бо жив у Київі при самім Кисілі, — що Акундинов приїхавши з Лубень до Київа, жив весь час при воєводі, і у митрополита теж бував. Був в великих недостатках, утримував його Кисіль, і дав грошей на дорогу. А вичікував Акундинов у Київі, поки гетьман приїде до Чигрина: прислано було йому до Київа наказ не їхати до гетьмана просто, а “об'їхати в Чигрин” (очевидно, щоб не з'їхати ся з ним, поки з ним був Протасьев з Єрмоличом) — “і як був гетьман за сто верст від Чигрина, той вор об'їхав гетьмана иншою дорогою”. А якби знали про приїзд Унковского, то й зовсім не веліли б приїздити, а пробути де инде, поки московські посли будуть у Чигрині; а кажуть, що вісти сі давав Акундинову Виговський.

Присутність Акундинова в самім Чигрині підчас переговорів про нього дійсно ставило український уряд в дуже ніякове становище, при бажанні уставити як найкращі відносини з Москвою. Але раз так сталося, сей уряд уже твердо тримав фасон, не заходився ховати Акундинова, ані своїх відносин до нього, і міцно став на своїм non possumus — видати не можемо.

Довідавшися про московських послів, Акундинов шукав з ними побачення. Унковский не знав, як буть, і питався Виговського, чи йому можна з ним бачитись; Виговський не заперечив, і Унковский визначив Акундинову побаченнє в церкві. Але розмова ся до нічого не привела: Акундинов не годився їхати до Москви инакше, тільки аби Унковский з товаришем присягли йому, що до Москви його не зведуть зі світу і в Москві йому нічого злого не станеться; Унковский присягти не хотів, і ставив Акундинову умову, щоб він вирікся своєї видуманої ґенеальоґії. Після сих розмов Акундинов їздив до гетьмана до Суботова, 10 жовтня, був там добре прийнятий — був у гетьмана на обіді, і гетьман його частував, і після того, вернувшися до Чигрина, більше не хотів ні бачитися ні зноситися з послами. Вони тоді, як самі пишуть в урядовім звідомленні, “многими людьми промишляли, і богато на те давали, аби його, Тимошку Акундинова хто вбив, або якоюсь отрутою отруїв, але ніхто того не схотів робити, боялись гетьмана, а самим ніяк не можна було вбити, бо Акундинов жив дуже обережно, і прикормлено у нього козаків богато”. Та й рисковано було пускатися на такий вчинок через міждержавні відносини — гетьман до нього добрий, а се люде вільні, і через малу справу сваряться”. Кінець кінцем посли договорилися з тим же Левком Киянином, за великі гроші, що він Акундинова отроїть в страві чи в питтю, і Левко показав їм отроєне питтє, котрим він мав надію отруїти Акундинова. З тою отрутою він пішов до Акундинова, але той зараз порозумів, чим світить, став на Левка кричати, що він все знає — хоче його Унковский отруїти, і знає саме як; вистрілив до Левка з рушниці, і наляканий Левко зрікся тих замислів та непомітно виїхав з Чигрина.

Після сього московським послам зістались тільки дипльоматичні переговори з гетьманом і старшиною, і вони їх вели всякими способами. Але се була секретна сторона посольства, офіціяльна ж, ведена на головних авдієнціях і описана в окремім справозданню Унковского, була відповіддю ніби то на лист гетьмана до царя пересланий з Греченим Тафларієм 1 липня (с.с.): Унковский мав запевнити гетьмана в добрих почуттях до нього царя — що цар не має ніяких підозрінь що до приязни гетьмана і війська Запоріжського і цінить їх приязні бажання. Ся офіціяльна місія наскільки була парадно обставлена, так в дійсности була беззмістовна, і фактично крила вищезгадану тайну місію. Але годиться її не минути мовчки, як деякий політичний факт.

Вона була повтореннєм, доволі докладним, попереднього посольства Унковского. Посол мав передати такі самі дарунки, і сказати царське “милостиве слово” гетьманові, полковникам і всьому війську Запорозькому. Але з української сторони московським послам гонори сим разом показувались менші, і посольське звідомленнє не описує їх так докладно як першого разу ⁴), але сумарично завважає, що підчас їх подорожі давали їм харчів, як трапилось: місцями приходилось докупати і все доводилось діставати за гроші; і підводи їм давано часом в половину, часом третину того, що їм належало, а подекуди прийшлося їхати “своїми кіньми” (наймаючи їх, очевидно). Все се до певної міри можна пояснити тим, що діялось се підчас війни, в неприсутности гетьмана, але й після приїзду гетьмана посли, очевидно, не могли похвалитись особливими гонорами, і про се взагалі не говорять.