Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
З поворотом з молдавського походу гетьман роспустив військо, але наказав щоб усі мали готовий запас і коней годували 1). Ніде війська зібраного нема — тільки двом полковникам, від Камінця подільського велів гетьман бути на великій обережности 2).
В сусідстві Чигрина (“під Чорним лісом”) Татар нема: гетьман велів їм кочувати дальше. На правім боці кочують Татари білгородського улуса на Жовтих Водах, верст 150 від Чигрина. На лівім березі Татари з Білгородських улусів кочують на Вовчих Водах. А ті улуси, що кочували від Перекопу над морем, до Калміуса і Керчи, тепер за порозуміннєм гетьмана з ханом перейшли з сімями на кочовку на Орель, Ворскло і Псьол, — кочують за дві милі від Полтави і далі, трохи не до Дніпра, за 20-30 верств від козацьких городів. Одні кажуть, що перейшли вони сюди через саранчу, що у них траву з'їла, а инші — що бояться Калмиків і перейшли умисно близче до козаків. Гетьман дозволив їм приїздити
Кисіль одержав був від свого конфідента з Чигрина відомість, яка його страшенно була затрівожила: про польське посольство, вислане до Криму з секретним дорученнєм розвести Татар з козаками, ще перше ніж посол доїхав до Криму, стало відомо Хмельницькому, і привело його в старшний гнів. Він вислав зараз свого посла дякуючи ханові, що він не послухав тих намов, і просив його бути готовим в похід з усею ордою, скоро тільки ріки стануть, — очевидно в похід на Польщу. Сю відомість, мовляв, потвердив гетьманові й київський полковник Антін, що повертаючи з Царгороду здибав в дорозі того польського посла, і від очаківського бея довідався про зміст його посольства. Думаю, що тут мова про посольство Бечиньского, що вислав Потоцкий до Криму коло 10 жовтня. Кисіль поспішився з dementi, присягаючи Хмельницькому що се неправда, заразом послав переляканого листа до короля, очевидно вивідуючи ся — чи дійсно не пущено за його спиною такої розривчатої бомби 4). Але трівога була, очевидно, фальшива — звідомлення Унковского і Арсенія свідчить про се цілком певно.
Що до польсько-українських пограничних відносин записує, що він бачив і чув, переїздячи через Браславщину в листопаді, Арсеній Суханов. Як були з митрополитом назаретським на обіді у полковника Нечая в Браславі, принесено йому листи від сотників з польської границі, і Нечай читав їх в голос: сотники просять прислати їм на границю в підмогу “кілька хоругов”, бо Ляхи натискають “лукавством, ніби то через голод”, військо лядське переходить лінію, і до Камінця прийшло не мало війська. Лянцкороньский вибирається з великою потугою на своє браславське воєводство, а староста винницький на своє староство, й инші пани їдуть до Винниці на соймик. Супроти того Нечай при Арсенію ж велів свому писареві повідомити про все гетьмана, а сотникам свого полку розписати, щоб ішли з свого боку на польську границю, “в підмогу місцевим пограничним сотникам”.
Дорогою по всіх містах, від ріжних людей Арсеній чув, що козакам всім велено бути на поготові, мати всякий запас і коней ситих: бачили в переїзді як їх випасають, тільки не відомо куди буде похід. Про Татар говорили, що вони живуть “смирно” між козачими городами, і до городів приїздять, а українські купці їздять з товарами “без боязни” навіть і до Очакова. Гетьман на обіді казав, що він післав по Орду, а инші люди казали, що Татари підуть на Литву під Смоленськ, займуть і московські городи, але воювати не будуть, тільки “корм” вибиратимуть 5).
З Волощиною, мовить Унковский, стало повне замиреннє. Пять татарських значних людей, що приїхали з гетьманом з молдавського походу, виправлено до Криму, “щоб на будуче Волоської землі нічим не кривдили” 6) — очевидно з повідомленнєм, що Запорозьке військо прийшло з господарем до повного порозуміння.
В сій справі 13 (23) жовтня приїхали до Чигрина посли господаря: митрополит сучавський і спатарь (мечник) Чеголя, щоб умовитися в справі шлюбу гетьманича Тимофія з Лупулівною. На обід, як приймав їх гетьман, були закликані польські шляхтичі, які поприїздили в ріжних справах, і Акундинов псевдо-Шуйский. В переговорах стало на тім, що весіллє буде третьої неділі по Різдві, в котрімсь пограничнім місті: або в Ямполі або в Могилеві. Про посаг не було умови: що дасть господар на весіллю за донькою, так і буде. З тим 18 (28) послів відпущено 7).
Дещо додає до сього Арсеній. Він записує, що того дня як він поїхав з Яс — могло то бути 24 або 25 жовтня н. с., приїхав до воєводи Василя турецький посол. Докладно довідатися, з чим він приїхав, Арсенієві не вдалось, а так казали, що приїхав він потішити воєводу в його смутку (з приводу поруйнування країни), сказати, щоб доньки за Хмельниченка він не давав, і що візир без відома султана дав був ханові наказ воювати Молдаву - за се султан його і з візирства зсадив. Воєвода Василь повідомив про се Б. Хмельницького і побоюючися якого небудь лиха від Турків просив його прислати 300 козаків для охорони. Гетьман післав йому тих 300, а весілля призначено на Різдво; приїздив до гетьмана для сих і инших тайних актів митрополит сучавський Варлаам (693).
Від Ракоція — у відповідь на посольство гетьмана з-над Прута, висланий був 30 жовтня Ладислав Уйлакі; він їхав разом з гетьманським послом і людьми Тугай-бея. Заховалась дана йому інструкція 8). Йому доручалось запевнити гетьмана в добрих відносинах і настроях Ракоція, його вдоволеннє з закінчення молдавського інціденту, що до Семигороду. Ракоцій висловив надію,
Хмельницький, як ми вище бачили, похвалявся Унковскому, що він з господарем помирився “хоть и на вЂкъ 9). Але в дійсности Лупул був зовсім не миролюбно настроєний. В Варшаві оповідали, в жовтні й листопаді, що він горить бажаннєм відомстити ся козакам і Татарам, збирає військо, просить свого зятя Радивила найняти йому як більше вояків, і домагається від короля, щоб Хмельницького укарано за його напад на Молдавію 10). Конкретніше про се інформує згаданий уже лист Потоцкого до короля з 22 жовтня 11). Він оповідає тут, що одержав був від Лупула листа, де той скаржився на інтриґи, що ведуться против нього на царгородськім дворі, і просив позволити йому найняти в землях Польської корони за свої гроші три тисячі вояків 12). Потоцкий посилав свого конфідента Яскульського до нього, щоб довідатись докладніше, про що Лупул, видимо, не хотів дуже виразно писати в листі. Лупул дійсно доволі щиро з'ясував своє становище і свої настрої. З його слів, виходило, що він безвихідно вагався між старою політикою союзу з Польщею і страхом перед пімстою Хмельницького. З другого боку - не міг оцінити також, наскільки союз з Хмельницьким може йому помогти або ні на султанськім дворі, де йому приходилось відбудовувати своє становище, сильно захитане молдавською кампанією. Він уважав, що сю біду в значній мірі накликали на нього сусіди-товариші, турецькі васалі: господар мунтянський і князь Ракоцій. З Хмельницьким він замирився й пристав на всі його умови не маючи виходу: над шиєю його меч висів, від котрого неможна було ухоронитись. Дуже рад би визволитись від обіцяного шлюбу з гетьманичом — коли б король поміг йому в тім. Напр. якби він наказав Хмельницькому залишити сей плян, мотивуючи тим, що таке посвояченнє поставило б його, Хмельницького в підозрілім світлі. Взагалі Лупул запевняв, що поскільки б він мав підтримку короля, постільки б вірно тримався лінії польської політики; коли ж такої підтримки не буде, прийдеться лявірувати супроти Хмельницького. В кождім разі, для скріплення своїх звязків з Польщею, просив надати йому польське горожанство ("індіґенат"), і Потоцкий дуже за сим просив, як ми бачили (може й автором сього пляну був).
Сю офіціяльну реляцію Потоцкого доповнює кількома штрихами не раз цитований уже вище камінецький ректор, в листі писанім в тих же днях (20 жовтня). Він пише, що Потоцкий висилаючи Яскульского 9 жовтня, додав йому пішу роту, з 100 чоловіка, щоб приставити Лупулівну до Камінця, і тим способом запобігти її шлюбові з Тимошем 13). Треба сказати, що син гетьмана Потоцкого, Петро, староста камінецький, в польських кругах теж уважався претендентом на руку Лупулівни (так само і польний гетман Каліновский), і тим пояснювалося таке незвичайне заінтересованнє коронного гетьмана її заручинами. Але Лупул, очевидно, не відважився на такий різкий крок, що до решти зіпсував би його відносини з Хмельницьким.
На султанськім дворі плян посвоячення нового васаля Отоманської Порти з її старим підданцем Лупулом був також предметом глибоких політичних міркувань, керманичі турецької політики ніяк не могли знайти відповідного становища. Про се довідуємося з реляцій австрійських аґентів австрійські двірські круги дуже журили ся тоді тяжким становищем Польщі, і з огляду на балканську політику їх також дуже займало питаннє, які зміни в політичній ситуації може за собою привести перехід України в систему васальств Порти. З сього становища утвореннє династичного звязку між новою українською династією і володарем волоським, можливість династичних претенсій України на Волощину і т. д. дійсно відкривало не маловажні перспективи, і тим пояснюєть ся такий незвичайний інтерес до долі Лупулівни. В звязку з тим довідуємося і про ріжні зміни в настроях Порти до нашого українського двору та їх мотиви.