Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

На погляд Кисіля, Польща не може пускатися в сю небезпечну дорогу. Українська сторона готова до війни, польська не готова, і не може утримати стільки війська, скільки потрібно для сеї боротьби. Значить треба йти на зустріч козацьким жаданням і заспокоїти їх. Відвести військо від лінії, де воно, дражнячи козацьку сторону, ніякої користи не несе. Дати козакам тих закладнів що вони жадають — в більш приємній і необразливій формі комісарів (так як сам Кисіль просидів таким комісаром у Київі, і готов знову прийняти таке дорученнє, коли б Річпосполита того жадала). І нарешті — заспокоїти реліґійну справу скасувавши унію. Як в листі до короля так і в сім votum-i, він спиняється головно на останнім пункті, знаючи непримиреність до сеї справи консервативних і клєрикальних кругів, і доказує, що яка б не була неприємна така уступка, реліґійні мотиви мусять відступити перед політичними, як се бувало завсіди в таких критичних моментах ⁸). Передусім

треба урятувати саме істнованнє республіки, що представляється йому загроженим в самій серйозній формі, — а тоді вже думати, як вийти з ситуації.

Сі арґументи за скасованнє унії не переконали соймовців, але Кисілева порада вдоволити козаків, давшим їм ніби то закладнів в формі комісарів, була прийнята. Вона відповідала загальній тенденції — можливо заспокоювати козацьку сторону нічого не вартими уступками і маскувати приготовання до війни. Рішено було вислати комісарів, і вжити, мовляв, усіх заходів, щоб договоритися з козаками. Головою комісії вибрано київського біскупа Станіслава Зарембу, членами від сенату — Ад. Кисіля, мстиславського воєводу Юрия Горського, браславського воєводу Станислава Лянцкороньского і з посольської палати Юрия Немирича, Христофора Тишкевича, кн. Четвертинського і браславського підсудка Косаковського.

Як справедливо інтерпретує се нунцій в своїх реляціях, був се маневр — для заспокоєння (чи задурення) і козацької сторони і всіх прихильників порозуміння, таких як Кисіль (було їх чимало і в сенаті і між шляхтою, — тільки вони не рішалися виступати, стративши свого провідника — канцлєра Осоліньского). Рудавский, прихильник Осоліньского, підносить, що се Потоцкий та Каліновский, жадні реваншу, розаґітували послів через своїх підручних, доказуючи, що козаків і Татар можна подолати. Тому вся енерґія сойму була звернена на приготованнє до війни. Ніхто не думав про інструкції комісарам, за те ухвалено було довести польське військо до 36 т., литовське до 18 тис. — величезні цифри, що вимагали незвичайного напруження, фактично неможливого для Польщі ⁹). Ухвалено величезний податок (28 міл., як каже нунцій) ¹⁰). Але коли прийшлось розділювати його між воєводствами і повітами, тут почалось замішаннє: одні перед другими виступали посли, допевняючись полекші для своїх повітів, знищених війною і постоєм коронного війська, і мовляв цілком не спосібних підняти новий податок, — мовляв з одного барана двох шкір не дерти ¹¹). Дні й ночі проходили в безвихідних діскусіях над сим грошевим питаннєм; останнє засіданнє тривало без перерви двадцять сім годин, і закінчилося різдвяної ночи, як я вже сказав ¹²). Ухвалено було заставити, для швидшого спорядження війська, клейноти королівської скарбниці, що переховувалася в Кракові на Вавелю ¹³). Як ми вже бачити — калатали до венецького посла; король слав листи за листами до цісаря — але безуспішно.

Королеві поручено скликати “посполите рушеннє” шляхти, коли він вважатиме відповідним.

Зроблено дещо також, щоб відкрити дорогу до повороту тій шляхті що пристала до козаків: знесено давніший едікт про конфіскованнє маєтків шляхти, яка брала по строні козаків участь в горожанській війні ¹⁴). Разом з Лупулом і його секретарем Кутнарским нобілітовано, для доброго прикладу, трьох козацьких старшин: Дмитра Маргевича, Войтіха Горського й Івана Дорошенка — “котрого син Петро кілька літ пізніше віддав Русь в руки Турка”, завважує Коховский ¹⁵). Пок. Костомаров мотивував сей вибір тим, що сі козаки прибули в посольстві від війська, але імена послів не названі, і здогад сей взагалі здається мині мало правдоподібним.

Виринув ще раз і старий наш знайомий Семен Забузький. Кілька день по соймі король видав йому “приповідний лист”, з огляду на його вірність, виявлену особливо в тім, що він до повстання і бунтів козацьких не мішавсь, а навпаки — в війську королівським під Зборовим “дільно, мужно і відважно на очах короля виступав”. Йому дозволено збирати в необмеженій скількости охотників — “люду чільного, до бою здатного, з порядною стрільбою і належною зброєю, в тих воєводствах, які визначить коронний гетьман” ¹⁶). Очевидно, се мало бути знов вірне козацьке військо, в противставленню бунтівничому, і мабуть до нього так само, як і до тих нобілітованих належать чутки, записані в дуже обережній формі нунцієм в реляції з початків лютого, що ті три нобілітовані на соймі козаки уже перетягли на бік короля і Річипосполитої 25 тисяч повстанців!

Сі наради над підготованнєм війни йшли ще цілий тиждень по скінченню сойму, від Різдва і до Нового Року, в тісніших, майже безпереривних секретних засіданнях короля з сенатом. Нунцієві завдячуємо деякі подробиці, що йому вдало ся довідатися про них. Терміном для повного збору нового війська постановлено 24 лютого: на сей день воно мало бути в повнім порядку в обозі під Львовом. “Віці на посполите рушеннє” видано під датою 5 січня ¹⁷).

Потоцкого, як ми знаємо, богато учасників вважали непридатним для проводу — але, завважає нунцій, його неможна відвести ні офіціяльними проханнями, ні якими небудь приватними вигодами. Певним виходом мало служити доданнє гетьманам двох воєнних комісарів: Вишневецького і Лянцкороньского. Ухвалено також післати послів до хана, до московського царя, до турецького султана і семигородського князя, щоб відводити їх від союзу з козаками.

Ракоцій прислав своїх послів на сойм, щоб розігнати поголоски про його союз з козаками; але їх листам і запевненням не вірили ні трохи і вважали тільки замаскованнє дійсних намірів. Януш Радивил, з котрим вони мали порозумітися, з наказу Ракоція, в справах молдавських і козацьких, мабуть з тих причин всяко ухилявся навіть від побачення з ними; тільки після сойму вдалося їм побалакати з ним — але балачка була інтересна. На запитання послів, що порадить він Ракоцієві в відносинах до Хмельницького, Радивил “довго подумавши”, сказав, що він Хмельницькому не звіряється, бо той по пяному випаплює всі секрети, але коли Ракоцій підтримує з ним зносини, він бажає йому успіху. Вважав би великим щастєм, коли б Ракоцієві вдалося послужити інтересам спокою, але він не має великих надій на згоду, не вважаючи, що козакам тепер “обіцяють золоті гори і висилають з такою помпою комісарів”. А на випадок війни, очевидно — коли б щастє служило козакам, Ракоцій і Радивил повинні “послужити Богові”, себто інтересам євангелицької віри і “покінчити з папистами”. Радивил найме велике військо, Ракоцій займе Краків і буде координувати свої операції з Радивилом, пересилаючи в потребі військові сили через Прусію і Курляндію ¹⁸).

Говорилося й про інструкцію комісарам на трактати, і про способи порозуміння з козацькою старшиною — але в ґрунті річи сю справу ніскільки не вважали серіозною (“більше сімуляція, ніж комісія”). В реляції нунція з 21 січня знаходимо такий цікавий начерк нових відносин з козаками: Хмельницькому пропонувати гідність воєводи тої країни, де козаки перемешкують; його староство (Чигиринське) перейде до його сина. 12 тисяч козаків дістануть шляхетство, і між найбільш гідними з їх ватажків будуть розділені уряди і діґнітарства, як се практикується по всіх инших воєводствах, з тими ж прерогативами. За се від них жадатиметься, щоб половина всього козацького війська — в як найбільшім числі човнів — вийшла в Чорне море проти Турків, а друга половина пішла під королівськими корогвами на Отоманську Порту сухопуть. Сам нунцій при тім найбільше клопотався, щоб комісари не зробили яких небудь уступок в реліґійнім питанню, і було умовлено з канцлєром (біскупом хелминьским), що коли б такі питання виникали, то козакам буде запропоновано вислати своїх епископів і попів в сих справах до Варшави на переговори з латинським духовенством. Але нунцій мав великі сумніви, аби мало взагалі прийти до переговорів, — “бо сама ся комісія не поведе справи, і одинокий вихід — се перемогти не уступками, а зброєю!” (с. 103).

Для покріплення духу оповідалося, що серед козаків велика депресія — будучи великими забобонниками і ворожбитами, вони сього року чекають свого погрому. Вказують ріжні віщування того. Бачили на дверях їх хат якісь написані кровю слова, котрі неможна було прочитати; в ріжних місцях на цвинтарях відкривалися могили; над київською латинською церквою св. Гіацинта довгий час виднілися якісь світла як огонь: такі знаки у них, мовляв, траплялись і за давніших нещасливих війн ¹⁹).

Тим часом, 13 січня приїхав з свого посольства до хана Войцєх Бєчиньский. Привіз листи візира Сефер-казі адресовані королеві і канцлєрові. Зміст їх ми вже знаємо: візир повідомляв, що польським жалям на козаків за порушеннє зборівських пактів козацькі посли противставили ще поважніші обвинувачення польської сторони. Тому хан рішив вислати свого посла Мустафу-аґу, щоб розслідити сраву на місці, і остерігає, що за ким виявиться вина порушення зборівської умови, той дуже того пожалує. Коли з польської сторони виявиться якась кривда козакам, то се буде причина до розриву: “пакти мусіли б з вашої сторони рватись, і певно стало б се причиною до розриву”. “Тому просимо вас не слухати повісти таких що стають причиною до такого розриву” ²⁰).

Се ще було дуже здержливе. Устні пояснення Бєчиньского домальовували далеко яскравіше провал сеї дипльоматичної проби розвести хана з козаками. Ми можемо про них судити з приватного листа Бєчиньского, післаного одному приятелеві-ротмистрові ²¹). На жаль, лист заховався дуже лихо, і місцями тільки з контексту можна зрозуміти його зміст, але загальний вислід цілком ясний. Крим твердо стоїть по стороні козаків і буде їх союзником в війні з Поляками. Ханський посол їде за “упоминками”, але їх виплата може забезпечити спокій тільки до весни. Всі орди йдуть в поміч Хмельницькому”. Хан очевидно ²²) хоче зробити Хмеля, коли не монархом польським, то принаймні (князем руським, або щось таке, — кілька слів бракує).