Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
"Від козаків же маємо такі кривди: вони (знаємо їх імення!) утопили нам ченця-священика і намісника митрополичого, котрий з ними не тільки злого, але й доброго слова не мовив і ледво один день в Києві пробув, нікуди не вихиляючись і нікому не даючи ніякої причини до неохоти 1. Справді, самі погани в землі своїй не вчинили б такого з християнським священиком, як вони вчинили свому священноєреєві! Ця кров, невинно пролляна, чи не волає о помсту до Господа Бога з кров’ю праведного Авеля? Самі посудіть, коли Бога боїтесь і справедливості стережете!
Але Білобородько 2 що мав до шаргородських попів-уніатів, щоб їх в’язати, а потім старшого з них, протопопа, стяв і тіло його утопив!
1 Це історія Грековича, що в дійсності пробув у Києві кілька років. Див. Історію України, VII, с. 396 і далі.
2 Це ім’я того сотника, що розправився з шаргородськими уніатами. Епізод цей знаємо тільки з уніатської сторони; найдокладніше оповідає Рутський — в актах
І, зробивши, цю роботу, зараз відти виїхав — так якби для того тільки приїздив! Але божу кару на собі зараз там же, під Шаргородом, через татар поніс. Чи щось подібне до того сталось вам від нас? Чи не могли ми з того завзятись? Але не робимо з того справи" і т. д. (передрук, с. 718-21).
На цім полеміка обірвалась. З православної сторони "Антеленх" не викликав ніякої репліки. Осінь 1622 р. принесла з собою завдання підготовки до сойму, призначеного на самий початок 1623 року, — він мав так чи сяк розв’язати справу. Цю підготовку і по лінії політичній, і по лінії літературній взяв на себе український київсько-луцький фронт.
"Суплікація" і "Юстифікація" 1622 — 3 рр. Церковні заходи.
Події 1622 р. показали ясно, яку помилку було зроблено, знявши релігійно-національні постулати з порядку дня осіннього сойму 1620 р., що відбувався перед лицем турецького наступу на Польщу. Уступки здобуваються тільки на рахунок майбутніх послуг, а не зроблених, і це наші провідники мусіли розуміти; але ні Борецькому на київському соймику, ні луцьким братчикам на віленському, очевидно, не вдалось підняти шляхетських депутатів, щоб вони поставили цю справу. Як я зазначив уже, це було дійсно ризковано: замість підтримки шляхетської палати, на котрій звичайно спирались українські постулати, знеохотити її тим, що, мовляв, прикладається ніж до горла урядові в такій критичній для Речі Посполитої хвилі. Але, з другої сторони, у короля тим самим відбиралося і всяку рацію, котра могла б оправдати які-небудь уступки на некористь католицько-уніатської церкви. Не треба забувати, що перед своїм єпископатом, що являвся дуже впливовою частиною сенату, і перед римською курією, і перед католицьким світом, перед котрими також почував себе морально відповідальним, король міг оправдати всяку таку поступку в релігійних справах тільки державною необхідністю або небезпекою християнства. Таке оправдання давав наступ Османа на Польщу; але як тільки ця гроза проминула, хоч би й завдяки тим самим українським "схизматикам", не могло бути мови про які-небудь уступки — не стало підстави для них. Для вдячності в політиці клерикалів не було місця, так само як для соціальних постулатів козаччини у шляхти. Коли з залитого кров’ю Хотинського поля козаки, виходячи додому, вислали до короля свої найскромніші петиції в справах військових і церковних, вони почули ухильну відповідь, що на їх домагання дадуть їм резолюції комісари, але заразом, очевидно, в цім же моменті дано їм відчути загальний тон будучої відповіді — у всім має бути відновлений довоєнний стан речей. І в цьому тоні давались потім усі дальші відповіді й пояснення.
Але козаччина ніяк не згодилась на довоєнне в своїх військових справах і всі разом — козаччина, шляхта і духовенство — так само в справах релігійних і національних. Козаччина лякала уряд "нечуваною конфедерацією", коли її релігійні домагання не будуть сповнені і унія не буде скасована. Але урядові круги стоїчно зносили ці погрози, як і пригадки зроблених послуг і даних обіцянок. На повстання козацьке військо кінець кінцем не зважилось — зіставалось чекати найближчого сойму, щоб дати урядовим кругам генеральний бій.
Цей сойм був призначений на початок 1623 року. Останні місяці 1622 р. пішли на підготовчу кампанію. Кермував нею, очевидно, митрополит Борецький по смерті Сагайдачного (що помер 10 с. ст. квітня 1622 р. від рани, одержаної в Хотинській війні), ставши єдиним загальнопризнаним головою українського життя. На жаль, маємо дуже мало фактичних подробиць. Була якась велика козацька рада, на котрій вироблено козацьку петицію на сойм, очевидно, під персональним чи посереднім кермуванням митрополита. Про це вповні свідчить обставина, що першим пунктом цієї петиції поставлено задоволення релігійних українських домагань, згідно з бажанням київських церковних кругів: король повинен скасувати універсали, видані против Феофанових поставленців, потвердити за ними церковні посади, на котрі їх висвячено, і, відібравши від уніатських владиків зв’язані з тими посадами бенефіції, наділити ними новопоставлених православних. Крім того, вставлено окремий пункт про Київське братство і його школу — щоб король видав їм свої привілеї, і передано козацьким послам для подачі соймові реєстр кривд і насильств, заподіяних православним від уніатської ієрархії — аналогічний з тим, що його Борецький подав до київських книг минулого року 1.
1 Див. в "Історії України", VII,
Про підготовчу роботу на соймиках — київськім і волинськім — не маємо ніяких відомостей; перед нами тільки головний результат: до інструкції волинським послам вставлено домагання "основного заспокоєння грецької релігії" і забезпечення релігійної свободи всім взагалі дисидентам, і в числі послів вибрано знову Древинського. І в зв’язку з цим стоїть, очевидно, виготовлення спеціального меморандуму від імені українського шляхетства, видрукуваного в цім часі і призначеного, очевидно, для ширшої роздачі на соймі. Учасники української акції поділили між собою ролі. Ієрархія вернулась до ідеї "побожної юстифікації перед королем і Річпосполитою", начеркненої в квітневій "Протестації" 1621 року. Виправдання з обвинувачень в турецькій інтризі патр. Феофана і його поставленців тепер можна було лишити: ці обвинувачення були вбиті й запечатані козацькою кров’ю на Хотинських полях, і їх надалі можна було згадувати серйозно хіба в докір урядовим і клерикальним кругам, в докір їх злобної нещирості супроти українства і православної церкви. Але зіставалася некоректність, коли не проступок против королівських прерогатив: висвящення на православні ієрархічні посади, і з цього ієрархія вважала потрібним перепроситись чи усправедливитись, і це вона зробила в новій "Юстифікації", виготовленій на сойм, замість персонального чолобиття королеві. Натомість шляхетська "Суплікація" (прохання) взяла різкий тон філіппіки Древинського 1620 року, по формі атакуючи весь час уніатську ієрархію, в дійсності — обвинувачуючи короля в зловживанню правом патронату, всупереч правам руської церкви, гарантованим всякого роду привілеями і актами, даними руському народові, себто — в тодішньому розумінні — руській шляхті. Ця замаскована тенденція робить цей доволі великий твір (коло 72 тис. знаків, без малого 2 аркуші), писаний в стилі соймової промови, дещо непрозорим: приготовляючи "шах королеві", автор маскує його закидами уніатській ієрархії, щільно замотуючи, не раз повторюючи в різних варіаціях ті самі обвинувачення. Нагромаджені по різних місцях факти релігійних насильств і безправств уніатських владиків (головно полоцько-вітебського владики Кунцевича), котрі шляхта зносить тільки з огляду на особу короля, маскують обвинувачення самого короля, що він зломив присягу на заховання прав і вільностей народу руського; що він порушив стару практику презентації владиків; що він протягом ряду літ викручується словами, не сповняючи ним самим прийнятих соймових постанов, і т. д. З докором згадується його власне лояльне поведення в перших восьми роках його панування і противставляється пізнішому безправству.
Таким самим докором надихані ідеалізовані постаті його попередника кор. Стефана і "великого канцлера" Замойського, з їх вірним розумінням ваги справедливості й релігійної толеранції в інтересах держави, що противставляється симптомам розвалу й упадку держави під ультрамонтантською політикою останніх десятиліть.
З другої сторони, як і в промові Древинського, звертаючись за спочуттям і підтримкою до шляхетської палати, щоб вона підтримала цей акт обжалування перед сенатом, до котрого "Суплікація", мовляв, звертається за підтримкою і рішенням, автори підчеркують покривдження цими безправствами якраз шляхетської верстви, порушення її шляхетських прав і вільностей і весь час обертаються в кругу специфічно шляхетської ідеології високих заслуг руської шляхти, вільних традицій, гарантованих Польською Короною привілегій рівноправності "руського народу", себто української шляхти, з "народом польським і литовським"; відкликуються до солідарності шляхетської верстви — потреби цієї солідарності в інтересах держави; вдаряє в панегіричні тони "золотої вільності", з-під котрої, одначе, цілком неприкрито висуваються дійсні визначники цих вільностей: право на участь в уживанні державних маєтностей.
Все це робить цей твір дуже інтересним з ідеологічного становища як пам’ятку певної класової ідеології. З другої сторони, і з чисто літературного погляду, як взірець політичного ораторства, він гідно займає місце поруч промови Древинського 1622 р. і квітневої "Протестації" 1621 р.
Писаний він, розуміється, по-польськи. Його заголовок в перекладі: "Суплікація до преосвященного і ясневельможного: обох станів — духовного і світського, сенату презацної Корони Польської і В. кн. Литовського, що нинішнього року 1623 до Варшави прибув на вальний сойм, від усіх взагалі і кожного зокрема обивателів коронних і В. кн. Литовського — людей заволання шляхетського, релігії старинної грецької, послушенства східного" 1.
1 Передруковано в збірці: Документи, объясняющіе исторію западно-русскаго края и его отношенія к Россіи и Польше, 1865 (Зладив М. Коялович, тексти подані в оригіналах з французьким перекладом).
Нагадавши, що від часу Берестейської унії на всіх соймах підносилися кривди руського народу — "шляхти і міщан, духовних і світських" "від відступників наших митрополита і владиків", і ці кривди досі не полагоджені, автори звертаються з тими справами до сенату яко сторожа свободи і вільностей "тої презацної Корони":