Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

1 Іронічний вираз, замість: просять привілеїв на уряди, до котрих мають амбіцію. В іншому місці (с. 740 — 1), з приводу іронізування "Верифікації", що уніатським владикам не вдалось дістати місць у сенаті, автори суворо закидають новопоставленцям, що, видко, то в них нема іншої мети в релігійних справах, як тільки гонори та амбіції.

Коло того ж часу якийсь ближче не звісний уніатський монах Тимофій Симонович випустив полемічну брошуру п. заг. "Проба (розбір) "Верифікації", в котрій брався розкривати стратегію православних: плани й інструкції, дані від патр. Феофана православним України й Білоруси на знесення унії і відповідної тактики супроти поляків-католиків 1.

Далі по виході "Оборони Верифікації" поспішила уніатська сторона з спеціальною відповіддю проти неї, під заголовком "Екзамен (розбір) оборони" 2.

1 Про це в "Еленху", с. 642 передруку.

2 Повна назва (в перекладі) "Розбір оборони, себто відповідь на скрипт, названий "Обороною Верифікації", в котрій (в "Обороні") віленська громада св. духа виправдується, що вона не попала в "Подвійну вину", задану їй. Виданий монахами Віленського монастиря св. трійці. Друковано в Вільні в друкарні Льва Мамонича р. б. 1621". Вийшов в світ, мабуть, восени або з початком зими 1621 р. (рахуючи, що "Оборона" вийшла в серпні-вересні 1621

р., а відповідь на "Екзамен" — "Еленх", підписана днем 4 лютого 1622). Передрукував "Екзамен" Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

Автором її вважають Рутського, і це вповні правдоподібно, але ближчого літературного розбору цього твору ніхто не переводив. Це невелика брошура (51 стор.), без принципіального значення. Вона не входить ближче в порушені полемікою принципіальні питання і не вертається вже до політичних обвинувачень (чи то тому, що цю справу трактували ті дві, щойно названі публікації, чи тому, що всі балачки про зраду, бунти козацькі і т. д. були вбиті тою діяльною участю козацтва в Хотинській війні, що саме проходила чи пройшла вже, коли писалась ця брошура, і козаччина — знаряд і опора новопоставленців — стояла якраз на вершині слави своєї лояльності до короля і Річи Посполитої). Крохоборствує, підбирає різні подробиці в викладі "Оборони" і дає на них свої репліки, в доповнення і скріплення сказаного в "Подвійній вині". Тому не визначається ані суцільністю, ані іншими літературними прикметами, але дає різні небезінтересні подробиці і окремі літературно написані епізоди, в котрих варто дещо й тут навести.

Доказуючи, що православні церковні маєтки не конче призначалися православній церкві, бо, мовляв, давніш не було такої різкої межі між православним і католицьким, автор розповідає таку інтересну з літературного й ідеологічного погляду, але, історично беручи, більш ніж сумнівну ідилію.

"Наміри давніх фундаторів викладати не ваша річ, бо вам вони не можуть бути відомі. Бо й перед Флорентинським собором і по нім єдність (церкви східної і західної) часто була виразна, а невиразна — майже завсіди. Знаємо то з книг своїх руських, знаємо і від людей старих, віри гідних, що й тепер іще живуть, своїми очима то бачили, робили і чули від старих своїх, що то робили, а саме — що стара Русь за одно мала і церкви, і костели. В Вільні, вислухавши ранню службу божу у св. пречистої, на казання ходив весь люд до бернардинів. А до св. Казиміра 1 на замок ходила вся русь, обіцяючи офіри в потребах своїх, і за причиною того святого мали поміч: декотрі з вашого братства самі то признають. А про панство й шляхту навіть не згадують: сама, бувши грецької віри, вона будувала костели й робила надання латинникам. Свідчать це фундуші й костели, що й досі стоять! Сенатор один руський, мавши слугу римської віри, побачивши, що той за його столом їсть м’ясо в суботу, велів йому стати від столу і сказав, щоб він або перестав йому служити, або на будуче, бувши ляхом, не їв м’яса в суботу 2. Живі ще сини того сенатора, люди великі і в вітчині нашій передні. Отже, коли костели і сама віра римська була в такім пошануванню у старої русі, то, надаючи на церкви, як могли вони мати хоч не висловлений виразно, але virtuatem замір, щоб ті, що служитимуть у тих церквах, не були в одності з римською церквою" 3 (передр., с. 569-70).

1 Католицька віленська кафедра.

2 Католикам приписаний у суботу піст.

3 Який цікавий софізм.

До попередніх обвинувачень у насильствах над католиками додається така свіжа історія з місяця серпня того року:

"Не згадую попереднього розповідженого в інших книжках, але й цього року пролито невинну кров чоловіка доброго, священика дуже побожного, протопопа шаргородського. Мало що пробувши в нас (чим нас і себе дуже потішив) і віддавши послушенство й. м. о.митрополитові, пастиреві нашому, вернувся він до Шаргорода і багато навернув до святої унії, але схопили його своєвільні люди (як то один побожний чоловік великий любитель і розмножитель слави божої писав з України до й. м. о. митрополита) і припровадили до козаків. Смертельно його поранено, а що був іще живий, то ті безбожні мордерці, жадні крові священичої, заволокли його до ріки і з каменем пустили на дно. Уніати боялися діставати тіло мученика; люди римської віри, відложивши набік страх перед козаками, дістали його і з великою честю, належною мученикові, поховали його. Діялось це нинішнього року в серпні, і з цього прибуває серця, за ласкою божою русі католикам, що від них приймає Господь Бог такі жертви, що йому приємніші над усякі інші приноси. Отже, насильством ви нічого не осягнете, тільки собі ж завдасте шкоду. Але, мабуть, хочете зловити нас на фавори, — обіцянки, — надіями на щось велике в майбутності та іншими людськими намовами, вмовляючи в нас, що от "ви тепер у погорді", всіми покинені, віра грецька через незгоду вашу упадає, а як ви (уніати) до нас прийдете, будете в кращім пошанівку в самих римлян, справи віри руської піднесуться, розвинуться і уфундуються навічно, краще ніж коли-небудь за попередників наших. Ви (уніати) маєте таких, що можуть учити в школах — ми маємо молодіж, здатну до наук. Маємо достатки, потрібні для науки; маємо сякі-такі надання, відти і відси; маємо від одних обіцянки, від других надії нових фундацій. Зберім то разом, і скоро зацвітуть школи, семінарії, вся Русь в короткім часі буде повна учених людей, здатних на службу божу і на послуги вітчині. Такі бувають ваші слова до наших. Ми ж на те відповідаємо, що так колись в раю спокушав змій прародителя нашого, рік: будете як боги..." і т. д. (передр., с. 584 — 5).

Багато місця уділено знову інсинуаціям на Смотрицького, історії того невдалого диспуту, що він, мовляв, разом з уніатами підстроював віленським братчикам:

"Про зносини вашого Смотрицького з нами, що ми не все в "Подвійній вині" написали, тому ми там же і причину вказали, в тій гадці, що на той час того на опам’ятання Смотрицькому вистане. А що тепер оборонець заперечує те, що ми там правдиво і без ніякого перебільшення написали, то на потвердження того мусимо — хоч то не в смак буде Смотрицькому — розповісти більше, а щиру істотну правду, заклинаючи його страхом божим, аби, зібравши пам’ять свою, признав, чи не так було, як тут пишемо. А може то пам’ятати, бо нема тому ще чотирьох літ. Отже, він жалував і повторював то разів зо три, що написав книжку, звану "Лямент": "Багатьох, — казав, — я ввів у соблазнь тою книжкою, жаль мені того, хочу я то нагородити церкві божій якоюсь значною послугою, котра б стільки поправила, скільки багато вона напсувала", а такою справою називав нашу унію, для котрої він хотів працювати, порозумівшися з нами. Говорив, що книжка й. м. о. владики володимирського (Мороховського), —

відповідь на її "Лямент", названа "Парегорія", — цілком його задовольнила: "Хотів я, — казав, — відписати на неї, але ніколи не міг на те зібратись: раз був зібрався відписувати на неї, але напала на мене якась тривога, вдарив я пером об стіл, а сам заплакав: і так по нинішній день не відписано". Розповідав і те, що навернув на Волині одного на унію, а той потім перейшов на римське набоженство (видко, що в тім куті Волині не було добрих священиків-уніатів) — "за це мені докорив один піп у Вільні" (не називаю його тепер, але коли нас хтось спитає, скажемо його ім’я). "За його намовою писав я до того чоловіка, казав, що то я жартував". (Але той, жартом зайшовши до Господа Бога, серйозно зістався при нім). При Леонтію (Карповичу), котрого вони мали за старшого в громаді своїй, хотів він (Смотрицький) мешкати до якогось часу, щоб його позискати, давав добрі надії на його прихильність, тільки скаржився на його лінивство, що не був роботящий. Цю таємницю звідки б ми знали? Ми з ним (Карповичем) не жили. Подавав (Смотрицький) спосіб, як прийти до згоди; називав особи, про котрі думав, що то від них залежить. Обіцяв сам з ними в тім працювати і їхати до тих місць, де котрий з них пробував. (Тут іще дещо затримаємо і не все скажемо, але і то розповімо, коли він буде таки безстидний і заперечить те, що ми подали вище: тоді мусимо виложити й решту: саме таємне — і тоді кожний зрозуміє, що не могли ми довідатись про їх таємниці, тільки від такого, що сам був добре свідом). Умовився був з нами їхати по всіх руських краях — прихиляти серце людське до обопільної згоди і церковної одності; а наперед мав то почати в Вільні — і був почав дійсно, ми то добре знаємо. Вже й ті люди, міщани віленські, з їх сторони, почали були приходити до нас. Раз якийсь прехира (przechyra) крамар підстеріг у отців бернардинів, коли він був з нами, і за це піднялось було на нього їх велебне братство: мав за це урочисту братську пригадку, не тільки від братства і свого сповідника, але й від оного Леонтія, що про нього оборонець оповідає, мовляв (Смотрицький) за його відомістю мав з нами зносини. Розповів про те іншим разом (бо не три тільки рази сходився з нами, як він каже), і тоді прийшлось нам визначити інше місце і час дня сходин, щоб нас не помічено, — в тім слухали ми його гадки і свої висловляли. Нарешті, коли почали на нього гостро наступати в братстві за скаргою одного обманця з їх секти, що хитро зблизився до нас, всього довідався, про що ми говорили між собою (з Смотрицьким), а між ними ця людина значна, щоб він (Смотрицький) або рясу (габіт) брав, або геть від них ішов, — радили ми йому зложити світську одіж і самому взяти рясу (то убрання клириків в нашому набоженстві). За тим порозумінням їздив він, іще в світськім убранні, на Волинь і до Києва, і знаємо, що таким же назад вернувся, яким від нас поїхав, тільки що його в братстві стали мати в підозрінню, то це підозріння все збільшалось, і сильно на нього натискали, щоб він прийняв монашу рясу. А тим часом дано йому книгу Марка Антонія, архієпископа спалатського, апостата 1; вхопившися її, став він тим, чим тепер єсть. Така-то постійність у того чоловіка: одна книжка одного апостата, що вивів нову секту в християнстві, доти небувалу, що її й Англійське королівство (куди він був звернувся) прийняти не хотіло, так його у всім змінила, що з коней зійшов на осла" (передр., с. 590-2).

1 Марк Антоній Господнєчич (в латинізованій формі de Dominis), хорват з роду, католицький архієпископ Спалято, — це трагічна фігура тодішнього церковного життя. Зневірившися в папстві, він вирікся його і, виїхавши до Англії, там шукав співчуття своїм поглядам, котрі він виклав у кількох латинських трактатах. Не знайшовши тут суголосного грунту, вернувся назад до Рима, був тут арештований і відданий під суд; умер у "в’язниці Ангела" р. 1624 і як єретик був засуджений кінець кінцем на посмертне спалення: його викопали, спалили разом з його творами. Його постать і писання, звернені проти папства, звернули на себе увагу на Україні, писання його перекладались і використовувалися в полемічних писаннях проти папства і унії. Знайшовся переклад його головного твору "De republica ecclesiastica", виданого в Лондоні 1617 року під назвою "О речи посполитой церковной", — "Описаніе рукоп. церковно-археол. музея", ч. 112.

Було б інтересно за вказівкою "Екзамена" прослідити, наскільки Смотрицький у своїх писаннях цих років справді стояв під впливом Господнєчича, але такого аналізу досі не зроблено. Копистинський у "Палінодії" цитує його кілька разів.

На всі три писання, випущені в другій половині 1621 р., православні братчики, пером того ж Смотрицького, котрого вважали автором братських писань і, очевидно, справедливо, — відповіли на початку 1622 р. великою брошурою, майже книгою (100 сторін друку) під заголовком "Еленх" (Elenchus pism uszczypliwych і т. д.1

1 Повний заголовок (в перекладі): "Явне оскарження против образливих писань, виданих монахами віленськими святотроїцькими, написане монахами Віленського братського монастиря церкви зійстя св. Духа; в Вільні р. б. 1622". Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

"Еленх" — явне оскарження). Вона складається з двох нерівних частин. Перші три чвертини це властивий "Еленх", по нім "додаток" (appendix — na Ехатеп Obrony Weryficatii), що займає останню четвертину. Властивий "Еленх" знов-таки поділяється на частину загальну, що займає приблизно половину і полемізує головно з "Листом до законників", хоч і не називає його виразно (мабуть, взявши під увагу дуже тверду осторогу його авторів — більше не приплітати їх до цеї полеміки). Друга половина складається з восьми більших і менших розділів, присвячених різним канонічним і церковно-історичним питанням, порушеним у полеміці ("про причини роз’ятрення", "про схизму", "про назву: "вселенський єпископ" і т. д.); найбільший останній розділ (л. 29 — 36 ориг. нумерації) п. н. "Апостати наші — це апостати від монашої скромності і невинності", це гаряча інвектива против Рутського і його старшини, в котрій знову-таки порушені прерізні питання. Тими писаннями, проти котрих виступає "Еленх", доповняючи, мовляв, аргументацію "Верифікації" і "Оборони Верифікації", він називає "Подвійну вину", "Пробу Верифікації" і "Екзамен оборони", пропустивши, як я вже зазначив, "Лист до законників", хоч з ним чи не найбільше рахується.

"Апендикс" спеціально займається "Екзаменом оборони", як це зазначено в його заголовку: переходить один за другим його три розділи, розглядаючися, чи не лишилось ще і в них що-небудь, варте зауваження. Таким чином ціла книжечка, відмінно від "Оборони Верифікації", подібно до "Екзамену", має характер збірника таких відповідей на порушені теми, а заразом принагідних притинок противникові. Тому в цілому для читання нудна і невдячна, але стрічаються епізоди інтересні, написані живо, темпераментно, літературно. Спинюсь на деяких.