Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

1 Треба: обогачоний.

2 Хоч би то здавалось і далеко.

Смотрицький в огні.

Одночасно розгорталась завзята літературна полеміка як на канонічнім, так і на політичнім грунті заходом Смотрицького у Вільні. Обставини життя здавна зв’язали його з Вільном, як ми вже знаємо, і дали йому нагоду зав’язати широкі зв’язки як у православних, так і в уніатсько-католицьких кругах. Відомий нам памфлет каже, що він закінчував свою острозьку освіту в Віленській ієзуїтській колегії, і його уніатські противники, як ми побачимо, з великою і, мабуть, небезпідставною самопевністю твердили, що він і пізніш, бувши присяжним публіцистом православного Віленського братства, підтримував живі, хоч і потайні зв’язки з уніатсько-католицькою стороною. Перейшовши до Києва, як ми рахуємо, десь у 1618 р., він не поривав зв’язку з Вільном, і, мабуть, мав якісь віленські доручення на тому успенському соборі 1620 р., де рішалися справи нових свячень. Тоді Смотрицького призначено на архієпископію вітебсько-полоцьку, а віленського архімандрита Леонтія Карповича на володимирську єпархію. Вільно ж з Новгородком, за старою традицією, рахувалося митрополичою єпархією. Але Карпович, духовний старшина віл енської православної громади, якраз захворів і вмер, не мігши прибути на посвящення. Натомість Смотрицький по своїм

посвященню першим ділом заявився в Вільні і, поховавши й пом’янувши похвальним словом свого покійного духовного наставника, зайняв його місце в Братськім монастирі, вибраний на його місце архімандритом, і основувався тут, у такім знайомім і близькім йому Вільні, замість виборювати собі місце в Вітебську, у завзятого й настирного уніатського владики Кунцевича. Невважаючи на всі пережиті тяжкі часи за Потієвих нагінок, Віленське братство ще становило неабияку моральну й матеріальну базу. За останні сім літ по смерті Потія за його наступника Вельяміна Рутського, що в цій своїй католицькій ревності не визначався виїмковою безоглядною енергією свого попередника, воно, видимо, трохи відійшло і прийшло наново до сили, і поява в нім його старого братчика, присяжного літерата і апологета в новім титулі архієпископа патріаршого свячення, піднесло його самопочуття. Як я вже згадував, братчики моментально зложились, щоб справити для нього відповідний блискучий апарат, і від різдвяних свят 1620 р. Братська святодухівська церква пишалася єпископськими церемоніями, відправлюваними з усією можливою виставністю православного обряду. Між людом пішли чутки, що унії приходить кінець: Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками ж піде здобувати свою єпархію і т, д. Рутський і Кунцевич підняли крик і благали королівської помочі, стараючись представити нову акцію в можливо небезпечнім світлі. Результатом були відомі королівські листи, що проголошували патріарха Феофана самозваним патріархом, турецьким агентом, а посвячених ним владиків його спільниками: шпіонами на користь Турції, що ставили своїм завданням викликання повстання в Польщі, щоб паралізувати її в війні з Туреччиною, яка на неї насувалась. Розпубліковання їх, одначе, було затримано, а тим часом у Вільні в перші дні березня з’явилась королівська слідча комісія і занялась розслідуванням діяльності Смотрицького й братчиків, а Рутський як єдиний законний з урядового становища духовний достойник Віленської дієцезії покликав на свій суд "Максима Герасимовича, що називає себе Смотрицьким" за беззаконне присвоєння собі титулу полоцького архієпископа і виконування єпископських функцій. Смотрицький на суд, розуміється, не ставився, був засуджений і виклятий поза очі. Але братчики підпали дуже тяжким репресіям. Без заховання приписаної правної процедури їх заарештовували, позбавляли магістратських урядів, викидали з цехів і т. д. На великодні свята цілий ряд найвизначніших шановних міщан без суду й права сидів по в’язницях, підземних ямах і т. д. Але громада трималась і твердо заявляла, що вона вважає своїми законними пастирями тільки патріарших новопоставленців, і Смотрицький, що мусів почувати себе морально відповідальним за всі біди, принесені з собою віленській громаді, взявся за свою випробувану зброю — перо апологіста-полеміста, щоб розбити фальшиві підозріння і обвинувачення, нагромаджені коло новопосвященців, особи патр. Феофана, участі в цій справі козаків і т. д. Свій твір він випустив анонімно, від імені "монахів Віленського братського монастиря", але противна сторона зараз же проголосила його автором — і він не протестував. Писав його, річ зрозуміла, по-польськи, бо призначав для противників. Дата закінчення — написана на кінці — 5 квітня (великодній четвер) показує, наскільки спішно, під безпосередніми враженнями цих подій писав він (вербної суботи було генеральне переслухання братчиків).

Це доволі велика книжечка, 94 сторінок, затитулована: Verificatia niewinno'sci, справдження, або довід невинності 1.

1 Повний титул: (даю в перекладі, бо в оригіналі його нелегко зрозуміти): "Справдження невинності і ліквідація невірних новин, розсіяних по всій Литві і Білій Русі на упадок життя і честі шановного Народу Руського, — піддана під милостиву панську і батьківську оборону найвищої і першої по Богу зверхності того шановного народу — край (останнє слово) всякої справедливості". Передруковане Голубєвим в Архиве ЮЗР, І, VII (1887). В найближчому томі видавець обіцяв подати екстраваганції пізнішого, другого видання цієї брошури, але не сповнив цієї обіцянки.

Автор спочатку збиває обвинувачення, нібито патр. Феофан і його головніші поставленики митр. Борецький і арх. Смотрицький — це зрадники, турецькі агенти, запроданці і под., повними текстами документів доказує те, що київська "Протестація" говорила більш загально, що патр. Феофан їздив по Україні за відомом і дозволом уряду, вів себе вповні лояльно і навіть з наказу короля закликав козаків до помочі проти турків. Потім відкидає закиди, що це священня сталось протизаконно і з образою королівському маєстату (королівських прав патронату), при живих єпископах на цих владицтвах, витягає старі приречення короля, що він роздаватиме бенефіції східної церкви тільки православним, рішення судів, які признавали права православної ієрархії, пускається в інтерпретацію права королівського патронату, виясняючи, що воно дотикає тільки бенефіцій, а не церковних урядів, далі — канонічну нестійкість тих уніатських достойників, котрими король пообсаджував православні становища. По цім виводі невинності православної сторони переходить у наступ, виясняючи ті кривди й прикрості, що їх православні терплять від "відступників" — уніатів, шкоди державі від релігійних замішань, ними викликаних. Присвячує не без дотепу сторінку аргументації, що й назва "Наливайків", яку уніати прикладають до православних, властиво належить їм, уніатам, як своєвільникам і бунтівникам проти законної канонічної влади. ("Хто винніший, що Наливайка? Ми, що не відступаємо патріарха, нашого природженого в духу пана, заховуючи йому всяку вірність, чи митрополит, що йому віри не дотримав, відступив, одних підданих його в духу за собою відвів, а інших, силкуючися відвести, гнобить, тисне, кривдить і ріжними прикростями докучає").

По цім наступає "Трагедія, що діялася в місті Вільні над вірними за інстанцією (приводом) апостатів" — коротке і ніяким сильнішим поривом жалю чи пафосу не оживлене оповідання, і за ним "Потіха невинності Руського народу" — риторична декламація в стилі звісного плачу "Треноса":

"Плачучи плачемо, і сльози наші на щоках наших: нема такого болю, як біль наш, а потішити нема кому! Браття наші погордили нами і стали нам роз-браттями і ярмо неправди своєї хочуть вложити на шиї наші. Мешкаємо серед християн, а не знаходимо відпочинку від великих болів тіла і тяжкої неволі сумління" і т. д.

На

кінці "Епілог до клеветника", себто до митр. Рутського: акт оскарження проти унії, закид їй, що вона змагає до того, "аби на Русі не було Русі" (в розумінні — не було православних), і образ всіх тих погибельних наслідків, що вона веде за собою:

"Яка духовна користь нам від того непорядного і шкідливого заходу (вл. підприємства)? Церкви в маєтностях панів — римлян (католиків) костелами і уніати — римлянами; місця олтарів по містах — кухнями, коршмами, бісурменськими мечетями; в церковних обрядах — непорядок, аж стид! Духовенство в грубіянськім простацтві: школи занедбані; слов’янський язик в погорді, руський — осміяний; чернеча суворість — зневажена; духовні права потоптані; віра об’єретичена; сумління злегковажене (zdumiane); любов винищена; ненависть взяла гору; фальш панує; клевета прийшла до влади; невинна кров розливається.

Отаке-то добро духовне! Дійсно, наробив того не розважений в вічних справах божих учинок! "Довго розважай, скоро роби", — так радив оден. Ці, що то будували, не так розважали, як скоро роблять! Думали, ледво рік, роблять уже двадцять шостий рік 1, а стільки то внутрішнього добра з тої їх роботи.

1 Мова про церковну унію.

А скільки клопотів зовнішніх? Звідти (через унію) соймики в галасах і завірюхах; всі суди в замішанню і гаморі; сойми в труднощах; божий помазанець в докучанню; невинні люди в процесах, в баніціях, в карах, у в’язницях, в убийствах, в клеветах. Звідти печатання церков, заборона богослужень, дітей нехрещення, старих без святості тіла і крові умирання; звідти нечувані ексцеси; звідти уїдливі мови і писання; одним словом, скажемо: звідти наша руська церква ззовні і всередині в огні, що швидко йде наперед — коли б тільки Бог милості не боронив! Нас вони погубити силкуються, і самі гинуть!

Коли б не це підприємство, — що більше викликає уваги, ніж дійсно робиться, — чи були б на світі такі "Апології", "Паригорії", "Перестороги", "Воскреслі Наливайки"? 1 Такі "Клірики", "Апокризиси", "Антиграфи", "Ляменти" і тому подібні! 2 В котрих часто так мусіло бути, що слова вживались такі, які перший порив видобував, з образою сумління — жалься того, Боже, в людях одного народження в духу 3.

Теперішня необхідність піднесення святині 4 — необхідність така сильна, що без того ми довше не могли зіставатися живими в духу — чи була б порахована за кримінальний вчинок, коли б мало уважний привідець злих теперішніх справ довше подумав про це, а не так скоро чинив? 5 Публікаціями безчестя, безпідставним процесам, беззаконним прокляттям, немилосердним убийствам чи місце в такій справі? Чи боже діло підлягає світові?" і т. д.

1 Автор вичисляє титули уніатських полемічних писань проти православних.

2 Заголовки православних полемічних писань.

3 Себто — християнах.

4 Так автор означає відновлення ієрархії.

5 Автор говорить про Рутського.

В порівненню з київським начерком головно перша частина, апологія патр. Феофана, більш документальна й імпозантна. Попри неї перша частина київської "Протестації" ставала зайвою, хоч мала літературну вартість більшу, ніж простий збірник документів Смотрицького. Частина друга "Верифікації" — дисертація про право патронату, не мала паралелі в київському начерку, так само виводи неканонічності уніатської ієрархії; замість патетичних, гарних з літературного погляду фраз, Смотрицький давав юридичні, канонічні виводи: це могло здаватись під ту хвилю ціннішим. Про козаків він не говорить нічого, і прегарні сторінки "Протестації" також пропали для світу. Смотрицький припирав до стіни свого "делятора", обвинуватця Рутського, доходив віленської кривди, з загального становища це було менш важливе. Але кінець кінцем київські автори прилучились до нього в цій акції проти уніатських кривд своєю "Протестацією" 15 травня, замість виправдуватись, рішивши воювати з урядом і правлячими кругами через козаків.

З становища тактики дня київські круги, може, й не помилились, оцінивши "Верифікацію" як більш доцільну в данім моменті.

Вона, видима річ, зробила неабияке враження — хоч з літературного боку не мала великої вартості. Перша частина, як я сказав, це збірка листів, документів і документальних довідок, друга, більш літературна, тільки місцями підіймається дійсно літературного рівня, при тім, як справедливо вказали потім полемісти, викладові вадить темний, заплутаний, претенціозно, нібито високо науковий стиль. Але документальне висвітлення справи грунтовно збивало обвинувачення урядово-католицької сторони, а закиди унії, що вона робить замішання в державі, були для уніатської сторони дуже болючими в цей відповідальний момент, коли ця уніатська справа дійсно розбивала мобілізацію сил для боротьби з Туреччиною. Настрій останнього сойму був дуже несприятливий для унії — це знаємо від самої уніатсько-католицької сторони. Король з своїми клерикально настроєними однодумцями були, правда, дуже войовничо настроєні; вони горіли бажанням дотримати кроку загальному тріумфальному походові католицької реакції, але польські й литовські політики зовсім не поділяли цього католицького запалу, і матеріал, зібраний на сторінках "Верифікації", давав їм дуже сильну зброю против клерикальної акції, піднятої проти відновлення ієрархії. Шість тижнів по виданню першої редакції "Верифікації" Смотрицький випустив друге видання, під тим же заголовком, доповнивши першу збірку документів деякими досить сенсаційними номерами, котрих не мав при першім виданню, і присвятив це нове видання кільком визначним панам, потомкам православних родів, членів православного Віленського братства. В передмові, висловлюючи надію, що вони не забули цих зв’язків, він перепрошував за деякі прикрі вирази, допущені в першому виданню на адресу відступників. Таким чином він хотів ще виразніше підчеркнути, що його полеміка звертається проти митр. Рутського як привідці всіх бід та вищого уніатського кліру, а не проти світських представників церкви. Це викликало, як слідом побачимо, дуже гостру репліку з боку вичислених ним панів; але як стратегічний маневр таке відділяння світської частини уніатської церкви від її духовної верхівки, мабуть, не було похибкою.

Тим часом м. Рутський, поцілений "Верифікацією", зібрався зараз по першому її виданню до відповіді і виготував чималу полемічну брошуру під назвою "Sowita Wina" (подвійна вина) 1 — в момент появи другого видання "Верифікації" вона була готова, може, навіть почата друком, і автор додав до неї тільки "придаток" та підчеркнув, що новоопубліковані в другому виданню "Верифікації" документи нічого не зміняють у його доводах і вислідах, як він їх виложив у своїй брошурі.

1 Повна назва (в перекладі): "Подвійна вина, себто відповідь на писання, образливе для маєстату й. кор. милості, гонору і репутації шановних людей, назване "Верифікацією невинності" і видане від збору нової церкви, святодухівською названої, написана (себто відповідь) отцями Віленського монастиря св. трійці, св. Василя Великого і подана до друку в Вільні року божого 1621"; передруковано Голубєвим в тому ж Архіві ЮЗР, VII, І (1887).