Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
З такими листами св. отець пустився у дорогу. А почувши в Білій Церкві про нещасливий оборот війни на Волощині, комірник королівський Почановський іменем короля передав з рук своїх патріарха полковникові Війська Запорізького Богданові Кизимові, а сам поїхав до короля. Потім перед різдвом приїхав коморник королівський Барт. Обалковський і лист короля й. м. віддав св. отцеві — в нім король зволив заявити свою велику ласку і згадав про своє доручення, а інше усно переказано. І св. отець то все вчинив, що від нього король й. м. жадав. В цім листі його також шановано і людяно трактовано, патріархом єрусалимським названо, а нарешті й дарунком у кількасот червоних від короля обдаровано. (Отже, коли він тоді стільки разів був признаваний за патріарха і королем, і великими сенаторами, і відповідно шанований, то й тепер,
В той час славний і шановний рицарський муж Петро Конашевич Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час полковник1, котрому й іншим полковникам було то доручено від гетьмана славного пана Якова Неродича Бородавки і від усього Війська Запорізького, вибравши час безпечний від татар і від розбійників, взяв з Терехтемирова св. отця патріарха і братію його побожну і відправив до Сороки — за ласкою божою, силою тих двох листів універсальних: гетьманського і королівського, знаючи також і про названі ласкаві листи королівські й сенаторські.
Коли б він був шпіон турецький, який-небудь інтриган і обманець, — пощо дано було йому вільний переїзд? Чому не гамовано, чому випускано з міст і містечок?
В царстві Московськім мешкав він більше як рік — аж до встановлення перемир’я, там йому краще було від цісаря турецького на поляків підбивати або Москву приводити до підданства (султанові). І тепер як війна на Волощині йшла, нічого не показалось (за ним), нічого не боялись і (навпаки) — Бога, що знає скрите в серці, на свідка покликуємо, — що, почувши про погром війська християнського на Волощині, він ледве жив зістався і безнастанно був сердечно сумний, і з великим страхом виїхав, побоюючися від турків саме того, що ми тепер терпимо, себто обмови, — щоб не обвинувачено його, мовляв, він громадив і підіймав християн на турка. Татарський хан затримав його цілий рік в Бахчисараї і не випустив його святість до Москви, поки не забезпечився, щоб той не приводив до перемир’я Москви з поляками, а чи був він перешкодою перемир’ю? Ні, навпаки — він вів до згоди.
Більше 2 випадало патріархові й нам, і козакам інтригувати на користь Москви, з котрою в нас одна віра і обряд, один рід, язик і обичаї. В однім часі у Москві патріарх і козаки були. Також у Києві й Терехтемирові мешкав він рік без кількох тижнів. Одначе ніяких інтриг ні шпигунства 3 не виявилось. Поготів з Веніалом Турецьким не маючи нічого спільного, не маємо з ним ніякого порозуміння, спільних замислів і інтриг не маємо.
1 Це цікаве місце відкриває ієрархічні відносини в козацькім війську і кидає світло на цей визначний момент.
2 В порівнянні з турками.
3 На користь Москви.
Нехай спитають коморника королівського пана Почановського, що більш як півроку мешкав при його святості, і інших шановних людей, що його відвідували. Певні ми сумління їх, що вони не скажуть нічого злого ні підозріливого про ту благословенну й невинну душу.
І то не дрібниця: коли б він був шпигом і агентом від турка, невже мав би він Віленське братство приводити на турецьку сторону? Яка з них поміч може бути (туркам)? Скорше чи не мав би він уже козаків на то приводити? Але ж ці за наказом королівським на війну против турка йдуть — п. Обалковський, секретар королівський, вже з Запоріжжя їх випровадив. Яка ж турецька рука з Віленського братства і знов, які шпіони?
Нехай Бог бачить невинність нашу, а неправду карає. Але що тепер нам і міщанам віленським згадають зраду і змову з турком через патріарха, то властиво це не так на нас, як на Військо Запорізьке вірне і в нічім не підозріле кидають. Бо це козаки з любові до віри і з побожності своєї показували св. патріархові великі добродійства, побожні послуги віддавали за отпущення гріхів і проводили його, куди він хотів.
Кінець кінцем ніякі листи, ніякі
А щодо посвячення митрополита й єпископів заявляємо, що це дійство і справа духа св. проти всіх надій учинена невимовним промислом божим. Бо як ніколи не бувалий приїзд св. патріарха єрусалимського до Києва божим промислом стався, так і розбудження і посвящення сердець і гаряче налягання людей, особливо тих, по котрих світ того найменше сподівався 1, — вважали ми натхненням св. духа. І хто б противився тій святій справі, про неї смів зле говорити або її руйнував і псував, — це буде поборювання духа св., себто духоборство, а цей гріх не буде відпущений, коли не наступить велика покута.
А йдучи людськими мислями і радами, ми доходили до того так. Вже 25 літ ми просимо і жебраємо на соймиках і соймах, щоб нам вернено свободу і вільність релігії, церкви наші, престоли і уряди духовні. А бачачи, як права і вільності наші поламані і знасилувані і щодалі то більше нас пригнітають, — мусіли ми, раді чи нераді, зважитися, більш оглядаючися на страшні мандати божі і над все покладаючи спасення душ наших. І це не переступ, це не гріх, це не зневажання прав, це не образа святого королівського маєстату, не єсть турбація ані ребелія, не бунти і не зневаження влади, не кримінал, і не шпигунство, ані зрада, ані змова з неприятелями коронними 2, коли ми дійством св. духа маємо посвячених митрополита і єпископів таких, яких нам фундації, права, привілеї, і вільності наші, і свята старина наша, і сама 620-літня приблизно (стільки часу розуміємо ми від католицького соборного охрещення нашого святим апостольським константинопольським престолом) практика і звичай наш допускають і дозволяють. Таких, як нам святої пам’яті монархи й князі руські, литовські, а по них найясніші королі польські і сам нинішній король й. м. в десяти літах (перших) свого саме щасливого панування нам дозволяли, подавали і терпіли.
1 Мова про козаків.
2 Звертаю увагу на цю могутню каденцію мови.
Це виконання повинності, що її ми Богові і спасителю нашому винні. Це (сповнення) права божого, канонів соборних вселенських. Уживання прав, нам належних, присягами королівськими стверджених, також старини нашої. Не вчинили ми тим проступку проти Бога, ані проти маєстату й. кор. мил., ані проти Річи Посполитої!
Вчинили ми то згідно з правом канонічним і соборами помісними і вселенськими. Вчинили то згідно з правами, привілеями і звичаями нашими, апробованими соймовими ухвалами і присягами королів й. м. Спеціально — згідно з привілеями пок. короля Жигмонта і нинішнього щасливо пануючого короля, даними на соймах 1607 і 1609 р. Також з конституціями про заспокоєння наше, ухваленими р.1618 і нинішнього 1620. Нарешті, згідно з публічними обіцянками короля й. м., сенату, послів земських, даних нам на соймах. Згідно прав і прикладів історії, як звикли поступати під час переслідувань предки наші, перші християни.
І гадкою доброю і побожною були ми побуджені до того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-друге, зворушені великим жалем, що нарід наш велико страждає від переслідувачів-уніатів, і без пастирів, без хрещення, без помазання гинуло їх багато і жило непорядно. По-третє, діяла і діє то в нас любов до Христа і правої його науки. А страх нам піддавали муки пекельні, коли б ми не взяли на себе того святого діла, котрого Бог нам дав оказію. Любов і страх перед милим Богом і побожне сумління наше видобули у нас це святе діло — попереджене ласкою божою, а супроводжене поміччю Ісуса Христа.