Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не покриває голови, заки не поховають.
Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із домашніх відразу спішить до церкви, щоби “по душі подзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та горах”. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.
Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембіту — хтось умер. Треба спинити рух — хід, роботу, постояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має
Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив деревище. А що в гуцульських селах майже кожен майструє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвір’ю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини — справа одне, а для старого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник — інструмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили деревище.
На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.
По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від “гра” “гратися”). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбільше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки граються, а старші сидять згадують життя покійного, жаліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.
А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І “зайця купують”, і “козу” роблять з бартки, б’ються, аж іскри сиплються у “Шукалі”, “Сороці”, “Білиці”, перебираються на діда та бабу у “Дідах” — вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його життя, цілують та мажуть сажею дівчат у “Перстенці”, “Огарчику”, “Королях”, перебираються на купця у “Вірминині”, обливаються водою у “Вогні”, граються в “Піжмурки”. І так до ранку...
...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід — обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; каже молитви, потім звертається до людей з прощею: “Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви!” Всі присутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одного за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: “Про-щєємо, най Бог прощєє!” Так священик і люди промовляють три рази. Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вовни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три рази до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.
Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліжником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забули 3d сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом — вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Волам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть деревце, убране, як на весілля.
Коло кожного потока застановлюються, кладуть деревище на землю — повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш — перевізного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше гріхів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають перевізного — “тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ”.
Трембіти
По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умерлого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перевозить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хрестом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Людям, що забивали деревище і усипали могилу, зливають над гробом воду на руки із прощею. Гробарі кажуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” — “Прощєємо!” — відповідає родина. Так три рази. Це означає, що гробарі ту прикру для родини роботу виконували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чисті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...
Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі горня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.
За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама — з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, — кажуть гуцули. А на муці у горняті справді робиться ямка.
У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що душа його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.
Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком — Дониковим.
“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” — умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. — М. В.). Одного разу йшов чоловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похоронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропасти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити — або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.
Чим далі в гори — тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в нечисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Люди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спокійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя — так якби здорової води із Буркута напився. П’єш — і ще пив би...
Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, — з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, — сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), — розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) навіть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...
А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлопця. Так вони були і в старості як найближчі — побратими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А перед смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівночі цвітку на гробу, як є загробне життя”, — попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звався Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народження), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків товариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку: