Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

* * *

А як сказати по правді, то у горах ніколи не відмежовували умерлих від живих. Тіло собі йде, відки постало — у глину, а душа лишається. І в це твердо вірують здавен. І всіляко ту душу глаголять, обходять обрядами, підтримують постами, службами, споконвічними звичаями.

Стариню гуцули шанують. Слово дєді, нені — закон для молодих. До старших у нас зроду на “Ви”.

Але донеслися перекази, що давно старих людей убивали.

Подаю той переказ із гуцульського календаря.

“У дауну даунину люди були доуговічні, прудко ни умерали. Народу си так множило, шо не було си де дівати.

Почерез старих ни було єк газдувати молодим, а пани си збоєли, шо єк нарід ни ме умирати, то їх из дворів повигонит і тиму уложили таке право, шоби усіх старих людий на старість убивали.

Почерез убивання стариків світ зачєв си нієчити, зачєв ити ни догори, а вдолину, бо ни було старих мудрих голов, аби учіли молодих, єк то си має жити і газдувати на світі.

Хто би був затаїу икого старика — того карали смертеу.

Але найшов си такий один син, шо погадау собі: най си діє Божя воля, най изроб’є изо мноу, що схотє, а я свого дєдю ни дам добивати. И єк прийшов час добивати єго дєдю, вин узєв дєдю и повів у теменні ліси. Там викопав потайник і там ходив годувати дєдю свого крадьма доугі роки. Про це ніхто ни знау — ні люди, ні пани.

Усі си люди дивували, і усі си пани чудували, шо нихто так добре ни знау газдувати, єк тот чоловік. У него заужде родили городи, ци було мокре ци сухе літо. У посуху вин сієв на лугах — підбагонках, а у мокрий рік — на горбах; тиму у него николи ни замокала ані вигорала городина. May доста хліба, шо шє и другим давау. Знау из-за зими, ике буде політє.

Єк си у него допитували, відкіу він то усе знає, то вин ни хотіу си до тото приповісти, бо міг би свого дєдю видати, икий єго на того усе наражєу полудь свої мудрости. Але одного разу вин посвариу си из свойоу жинкоу (я так і знала: знову — жінка!). Сердита жинка у злости заудала єго до пана, шо вин свого дєдю держит у хованках и ни дає, єк усі люди, добити.

Син побіг на пораду ид своєму дєдеви. А дєдя каже: “Усе пропало. Але ти си цим не жури. Будеш однако добре жити на світі, бо уже знаєш більше вид других. Але жінці уже не вір і прауди не кажи”.

Шє ни докінчєли бесіди, єк уже набігла за ними роута и взєли їх до пана.

Пан си питау у сина, чіму вин ховау свого дєдю и ни давау добити, аби сам міг прудче стати газдоу. А син каже: “Я из-за дєді був ліпшим газдоу, єк бих був без него, я свого дєдю держєу через розум”. І розказау, єк дєдя на усе єго добре радиу — шо, коли, єк робити.

Пан над цим дуже си задумау, вин уздріу, що без старих мудрих людей ни буде гаразду на світі — та й вид того чєсу заборониу добивати стариків”.

А цікаво — де узялася смерть? Хто її придумав? Згадаймо лиш собі ще раз, як-то все сотворилося. Відки клубочок зачинався.

...Землі не було зразу, лиш води, води — моря, океани вселенські. На воді — шум, піна. Зверху, з повітря, з воздухів падала роса. З роси став дух — яко Бог від віку до віку. А з того шуму став Ирод. Він первовічний, як Бог. Лиш Ирод не знав гадок Божих. А Бог знає усі Иродові замисли. Ирод не знає гадок чоловіка, його сумління, доки чоловік не заговорить до него. А Бог знає увсе.

Ходили собі два спервовічні по морю і говорили до себе. Нарадили, що було би добре, якби була яка твердь для припочинку. Бог знав усе на світі: знав, що на присподнім, у глибині моря, є глина, та хотів вимудрувати, аби Арідник виніс тої глини з присподнього, з тридев’ятого моря, що є так глибоко три рази, як цей світ. Бог

і заходить здалеки: “Я би зробив землю, коби лиш глина була”. — “А де її взяти?” — питає Арідник. — “Вона є геть у присподнім”. — “Я бих туда пронир”, — зохмався Арідник. “Пронри, — каже Бог: йому цего лиш треба було. — Єк меш казати на моє имнє, то винесеш, а єк на своє — то не винесеш”. Прецінь, Богом був — знав, що за думка сіпнулася в голові того другого. Але ж Ирод був би не Ирод ом, хіба що ангелом, якби не задумав собі ту землю мати — то він брав глину в присподнім, тяжко туда занираючи, та казав на своє ім’я. А доки винирнув, Господь так зробив, що вода все йому сполокала. “Ти лихо гадав. Иди дру(і?)ий раз и кажи, на моє имнє”. Але він знов на своє ім’я брав того дна і знов не виніс нічого. Аж третій раз каже: “Най буде на Боже имнє, але і на моє!” І виніс тої землі, що за нігтем була (так і не знати, чия вона, на чиє ім’я...). З тої землі сотворив Бог Землю. Маленька, тоненька — але вже було де припочити. Полягали по трудах. Бог люто вснув, але і в сні знав, що той гадав. А Сатана подумав, як би Бога стратити на тій крихті, аби самому заволодіти сотвореним. От вам перша зав’язка сутички за землю — нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить — а земля ширшає. Творець прошумався та каже супроти нечистого: “Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси”. — “Я так твердо спав, — - каже той, — шо нічо сми не видів”. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон з’явився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон — найперша ворожба.

Богу на поміч приходив Святий Дух — Алей, що жив у небесах, а відтак ще й Пантелій (Палій). Алей лиш гримав — пужів Сатану, а Палій за тим громом вогнем палив.

Ирод мусив смирити свої помисли — та й жили на сотвореній землі так, як тепер кождий чоловік. Як була земля, то Господь сотворив царство для себе. У тім царстві зробив для себе чоловіка, бо вже добре вивидів, що з Ирода побратима ніколи не буде. Як Арідник із заздрості обплював творіння Боже, Господь перевернув Адама поганим усередину, і з того тепер кождий чоловік має слабість — болу. Адам засмутився, що сам у Божім раї, а Господь дав йому розраду — з його кості, з ребра сотворив Єву.

Сатана заходив і до царства — назирав, що Бог робить. Він думав, як би то тих двох людей з царства на подол, на нижню, першу (свою!) землю забрати. Він спровадив їх на блуд: “Ви уже сотворені, робіть собі, що хочете, не бійтеся нікого”. Вони ж про це нічого не знали, ні про гріх, ні про непослушенство. Не мали гадки і про смерть. Так він їх юдив, що жінка таки зробила непослух, нарадила і чоловіка на блудство. Ирод то добре обрахував: Бог огнівався за то і вигнав їх з раю: “Будете з кров’ю і потом поживати обід і вечерю”.

Як вони прийшли на подол, учинилася дитина. Сатана підмінила. Віддала назад, аж Адам підписався і запродав свій рід. Сатана вже мала відтепер велику силу своїх помічників.

Усе на світі перемішалося: добро і лихо. Адам на землі робив собі усяке для вигоди, а Бог ходив і по землі та все видів. Коли дивлюся подовгу на старий дерев’яний іконостас — триптих із зображенням Рождества Христового, Водохрестя і особливо Благовіщення — з’яви молодого ангела з білою лілеєю перед юною Марією, несвідомою дівчинкою, — то мене бере думка: