Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
— Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати?
— Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти.
— Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні таке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти.
Мовчу. Бо мама правду каже завсіди.
— “Біле поле, птаха на нім оре, чорне насінє, мудрий єго сіє” - знаєш, шо це є?
— Знаю.
— Дивиси, аби люди мали з чого посміватиси. Єк сієш, то сій мудро.
Ой мамо, мамо! Що мудрішого від уже всіяного народом годен хто зробити...
— А чим найдалі вержеш? Шо — ни знаєш? Таке ти повинна знати:
— А на чім найбільше хрестів?
Бог його знає — на церкві, ні, на вишиттю...
— На клубку, — бере переможно в руки свою працю і показує: ади, все навхрест намотано.
Мама довго була доброю ткалею на селі. Але уже давно і верстата нема — розсохся, на дрова покололи... Як літа молоді.
— Ви пам’ятаєте своїх дідів, бабок?
— А чо’ би ні, пам’ятаю. У мене була така бабка Палагна, шо цілому селові на покай.
Аж не віриться: там усі такі газди, такі гонорові з дідів-прадідів, а тут — покай. Одна таки найшлася інакша.
— ...Це з бабчиного роду?
— Та де!.. Бабка твоя була з Пасічного з багацького роду Данилівських. То такі великі газди були, шо куда... Дєдя бабчин, Гриць Шарабуряк, хіба що із Заду-рами маєтками міг змагатиси на цілу Білоберезку. Я десь мала зо дванадцять років, як ходили з сестров Гафійов до діда Гриця у Пасічне. Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д’нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: “Ци є в тебе грунт? Ци є город на кукурудзи?” — - “Є городи”. Гафія лиш віддаласи за одівця. “Добре, бо ші парубком носив ділетку (20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське — тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер — верхами дерси аж на Пасічне”.
— А шо, такий багач не мав города?
— Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко — центрифугу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана — закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караганді наших людей перевелося пусто-марно...
— А дідо Гриць довго жив?
— Е, жив, доки ни вмер, — мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... — Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було!
– Мама сміється, і я уже чисто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. — Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси — мертвец звівси і сів. А то хто куда — тікати... Одни одних тручєют, падут, у дверях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси — ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай!
— Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете?
— Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая — він тобі скаже.
— Шо — ожив?
— Хлопці всилили дріт через шпари різаної
— Господи, ика поганска віра ці наші гуцули...
— Давно на похоронках вироб’єли усєке, а витак попи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на грушці йграютси мущіни. Такий у нас звичай.
— А баба ваша єк називаласи?
— Грициха? Софія. Я її не пам’ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непрості люди — родичі мого дєді Мирона.
— А шо то за прізвище у них — Оринчуки? — Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дєдя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван — єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і читав по-німецьки, був за моєї пам’яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана.
— А бабка ваша, Андріїха?
— І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така бабка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це писати?..
Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це слово означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох селах — делікатна. І мама зрозуміла по-нашому:
— А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, водно у червоних вуставках “у грейцарики” шитих, носила окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бувало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси — а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, ступає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют.
— Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови...
— Та-бо дуже пила.
Моя прабабка — п’яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім років. Самі з татом були неп’ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рідко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю.
— Бідна моя прапра... — зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Києві, — була алкоголічка...
Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші “ізми” наслухані, а в алкогольнім чаді, як у пеленках, зростали.
— Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, - пустила мама звичну шпильку.
— Бабко, думайте, що кажете! — вступилася за мене внучка. — Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скільки вона знає...
— Скільки? — свіжі шпильки наготові.
— Вона знає то, що ви... що всі... що навіть...
— ...вона знає то, шо курка загребла.