Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Я цю мамину бесіду знаю — не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: “Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов”. І приставала до ангелового кличу: “Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?” А в житті’ склалося інакше. Бо життя — то складна, заплутана гра.
— Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, — нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.
— А, про того, цю прорікав: “Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла”.
— Ви єго виділи?
— Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато — простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло — такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли — дублені, волосінки фабричні з чорної волічки — такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований — у зброє” ний чоловік з голови до ніг.
— Єк то узброєний?
— Та же зібраний, зрихтований — не розумієш? Та й узброєний-таки був — бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.
— А шо це?
— Трісунки — на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з’єднуєтси докупи, зв’єзуєтси шерстю — і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові — по кавальчику усєкого кольору.
— А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах...
— А, то венгерєк. Венгерєки -носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи — закочені криси стримували на собі дощ.
— Шекєрєк був вусатий?
— Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці — щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб’я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.
— Файний був з виду?
— Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..
Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.
* * *
Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Колись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, повні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець... Там, у Рабинці, за дванадцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учителювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...
Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голови. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли ласка... З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки,
Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село — то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, — так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут — своє заслання в Голови на десять років.
У першому томі львівського “Учителя” від 1925 року, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться:
“За організацію “Просвіти” у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. — М. В.) на найгіршу посаду на Косівщині — до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство “Січ”. 1905 p. закладає читальню “Просвіти” у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на українське (підкреслення моє. — М. В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (“Богдан Хмельницький”). Зорганізував на Різдво “січових” колядників та допоміг відновити закриту “Січ”,..
А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володимирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити “...житє гуцула у кождій хвилі з перепонами або симпатіями всіх сил “того світу”, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням”.
Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними будовою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у Головах: є фотографія у селі, на котрій він у військовім мундирі захоплює промовою голівчан.
А Гарматій прислужився своєю подвижницькою працею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Коцюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Олеся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у “Тінях забутих предків” Коцюбинського, у циклі поезій “На зелених горах”, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...
На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська порядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.
Що це за село — Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в горах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо головують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків — їх голови довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.
Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.