Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

Ось і сто восьмий, п'ятиповерховий, нічим не примітний, облицьований білою плиткою будинок. Подивився на вікна й балкони. Біля першого під'їзду на лавці сиділа жінка років двадцяти п'яти і погойдувала дитячу коляску. Пройшов мимо них, піднявся на другий поверх. Відразу праворуч шоста квартира. Двері оббиті чорним дерматином, із оглядовим вічком. Натиснув кнопку дзвінка. Він різко дзеленькнув. Прислухався: нічого й нікого не чути. Натиснув іще раз. Тихо. А чомусь здалося, що хтось принишк по той бік дверей і стежив за мною у вічко.

Постояв

хвилини дві, повернувся йти і помітив, що внизу, на сходах, майнув квітчастий рукав халата. Здогадався, що за мною підглядала ота жінка. А може, вона з шостої квартири? Дивак же я: хіба когось застану о цій порі вдома – дорослі ж на роботі, а діти у піонерських таборах чи на пляжі.

Надворі молода мати все ще погойдувала дитячу коляску, наче й не залишала лавки. Молодиця крадькома зиркнула на мене і задумливо втупилася в простір, заворушила повними губами, ніби нишком наспівувала якусь пісню.

– Скажіть, коли можна побачити жильців із шостої квартири? – звернувся до неї.

– І ви до Шулешко? – не то здивовано, не то презирливо запитала.

– До них, – непевно відповів.

– Вона була дома, – і багатозначно додала: – І не сама.

Не зрозумів її натяку.

– А ввечері?

Жінка посміхнулася:

– О, вечорами у них завжди прийоми…

Вони, мабуть, ворогували, як це трапляється іноді між сусідками. Звичайно, з цього я міг скористатися, навіть кортіло показати фотокартку Руслана, але стримався. Вирішив навідатись пізніше.

– А на прийомах весело? – жартома кинув.

– Так веселяться, аж Оксана прокидається, – гнівно сказала. – В середу таку зчинили бучу… Тьху, – забубоніла.

Я пішов до зупинки трамвая. Був спокійний – ті Шулешки нікуди не дінуться. Оглянувся на будинок, пошукав очима їхні вікна. Он вони, запнуті білими фіранками.

Сьогодні мені пощастило: завдяки Віталику знайшов важливий факт. Звичайно, він став би вагомішим, коли б стосувався зворотного шляху Руслана, його повернення з тренування. Ще б водій автобуса подав хоч маленьку звістку про Хрипливого – і тоді…

Порівнявся з павільйоном «Овочі – фрукти» і побачив базарувальницю. Вона йшла назустріч, тримаючи під пахвою ослінчик, зігнута під вагою торбини, що здіймалася за плечима незугарним сірим горбом. Барвиста хустина сповзла з її голови, й давно не фарбовані коси пасмами спадали їй на очі, вона щоразу відгортала їх вільною рукою, в якій затисла жужмом газети для кульків.

Базарувальниця поспішала, важко дихала. Я поступився, і вона пройшла мимо, човгаючи збитими босоніжками. Навіть не підвела голови, не глянула, мабуть, не впізнала, а швидше зовсім не звернула уваги на мене. Куди вона йшла? У неї ж постійне місце на Декабристів, а виявилося – ще й тут. А може, живе на Свердлова?

Я став під акацією і дивився, куди вона піде. Перетнула вулицю і стомлено сперлася на стовбур платана. Опустила на тротуар торбину, поставила стільчик і сіла, вдивляючись у будинок навпроти. Я й собі подивився

в той бік. Так це ж дім Шулешко! Оце так відкриття. Невже Віталик їй все розповів і вона слідкувала за мною? Але навіщо? Чому розклалася зі своїм насінням саме перед тим будинком? Тим більше, тут не жваве місце для торгівлі.

Дивно, і край. Аж завагався: чи шукати водія автобуса, чи постежити за нею? Проте я ще нічого не знав про Шулешків і які у них стосунки з базарувальницею. До речі, і базарувальниця – загадка. Може, я перебільшував і тому ускладнював ситуацію, яка проясниться, і з'ясується, що між ними нема ніякого зв'язку. Власний досвід підказував не гарячкувати і не полохати можливих свідків.

Сів у задушливий трамвай. Масна лискуча колія зміїлася незнайомими вулицями. Ось на повороті мигнуло плесо лиману з вітрильниками, потім знову потяглися однакові п'ятиповерхові будинки.

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».

– Ви товариш Луцик? – запитав водія.

– Я. А що? – не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

– Я з міліції, капітан Загайгора, – відрекомендувався.

– А, мені дружина… – Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. – Ви не з ДАІ?

– З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

– Вже було за північ, – взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

– Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

– Ось хто вас цікавить… – полегшено сказав. – Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

– Де він зійшов?

– На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, – докладно пояснив.

– Ви бачили, як він пішов на дачі?

– Прямо у ворота.

. – А раніше зустрічали його?

– Здається, днів три-чотири тому.

– Увечері? – нетерпляче запитав шофера.