Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

– Скажіть, як мені знайти спортзал?

– Он туди, – показала на двері біля сходів. – У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

– Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

– Де

тренер Нагорняк?

– Прямо по коридору і праворуч, – кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

– Вам кого? – запитав.

– Товариша Нагорняка.

– Слухаю. З ким маю честь?…

– Інспектор карного розшуку Загайгора.

– А, міліція, – Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: – Котрий з них нашкодив?

– З цих – ніхто. Ви давно працюєте тренером?

– Двадцять шість років, – відповів, потираючи зламане перенісся. – Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

– Ви знаєте всіх боксерів міста?

– Знаю. Хто саме вас цікавить?

– Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

– Двадцять п'ять – це вже колишній, – посміхнувся Нагорняк. – Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

– А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

– Не міг би, а справді стався такий випадок, – відповів Нагорняк. – Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

– Хто? Коли?

– П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… – І тренер доповнив красномовним жестом – схрестив по два пальці рук і продовжив: – Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше – двадцять три. Прикрий випадок.

– Ви його зустрічали в місті?

– Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, – упевнено розповів Нагорняк.

– Чим

він примітний? Голос не хрипливий?

– У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, – зауважив тренер. – А голос нормальний.

– Його адреси не пам'ятаєте?

– Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

– А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

– Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! – до когось гукнув і спитав: – А ви самбіст?

– Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?…

– Кисті рук виказують, – виявив спостережливість Нагорняк.

– Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

– І це все? – здивувався. – А хто вас направив до мене?

– Радутний.

– А, Павло, – і співчутливо додав: – Неприємність у нього – хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

– Не вдарить, – запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра – це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

– Слухаю, – сухо озвався.

– Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

– Хто такий?

– Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

– Кандидат на Хрипливого?

– Може.

– Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, – повторив по складах, мабуть записуючи. – Ви зараз куди?

– На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.

– Поговоріть з рибалками на набережній, – порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?… Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення – винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.