Свідків злочину не було
Шрифт:
Задзвонив телефон.
– Загайгора слухає.
– Товаришу капітан, це Загата. Я оце навідався до будинку Шулешко, розмовляв з сусідами. Нічого цікавого: залицяльників не водить, гульбищ не влаштовує, зі всіма привітна. Лише одна молода мати нарікала на неї. Невдоволена, бо Шулешко часто вмикає голосно магнітофон, а їхні квартири поруч. І кілька днів тому пізно ввечері чула у неї сварку двох чоловіків.
– А точніше?
– Сьомого числа. Потім від неї хтось пішов о пів на дванадцяту. У мене все.
– Дякую,
Відкинувся на спинку стільця, полегшено зітхнув. Повідомлення Загати підтверджувало моє припущення: Табурчак був у Шулешко. І якого числа? Сьомого! В той день зник Руслан і пограбували Зеленяка.
Хтось постукав до мене.
– Заходьте.
Черговий.
– Вам лист.
– Особистий?
Черговий посміхнувся й поклав на стіл журнал реєстрації вхідної кореспонденції. Розгорнув його. Там був аркуш з учнівського зошита в клітинку з пришпиленим маленьким папірцем – резолюцією начальника відділу.
– Розпишіться в отриманні. Я розписався.
Прочитав у резолюції:
«Тов. Загайгорі. До справи зникнення Табурчака Р. В. Ольховий».
То була скарга Русланового батька:
«Моя дружина подала заяву, що наш син не повернувся 7 липня додому з тренування. Я приїхав з відрядження й дізнався, що його досі не знайшли. Воно й не дивно, бо таку важливу справу Ви доручили молодому й недосвідченому працівникові, який у розмові зі мною признався, що не знає, де шукати нашого сина.
Коли найближчими днями його не знайдуть, я поскаржуся прокурору і міністру. Я цю справу так не залишу. У нашій країні не зникають безслідно люди. Ми втратили сон і спокій, а дружина зчорніла від горя. Прошу прискорити розшуки нашого сина.
Табурчак».
Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.
Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку – строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.
У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому, нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.
– А вам не гикалось? – іронічно примружився він.
– Чого? –
– Бо через вас оцей дим, – скрушно похитав головою. – Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.
– Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, – ображено сказав.
– Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він – батько, – поправив мене майор і посміхнувся. – Ціна його недовір'ю – нуль. Ольховий теж так вважає.
– Не подобається мені Табурчак, – признався я, сідаючи за приставний столик.
Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?
– Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив Скорич, не відриваючись від справи.
Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…
– Про Кисюру поки що не треба, – зауважив майор.
– Мені гарну звістку подав Загата.
– Яку? – Скорич одсунув папери.
– Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.
– Цікаво, – покрутив головою Скорич. – Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?
– Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.
– Давайте. Він охоче згодиться, – посміхнувся майор. – Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.
– Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? – здивувався я. – Мені здається, йому ніщо не загрожує.
– Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… – Скорич підняв угору вказівний палець. – З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.
– Яке «але»? – забринів мій голос від хвилювання.
Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.
– Дзвінок Руслана додому після тренування, – сухо, офіційно відповів.
– Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, – сказав я. – І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…
– Хай дзвонить, – байдуже перебив Скорич. – А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?
Меняя маски
1. Унесенный ветром
Фантастика:
боевая фантастика
попаданцы
рейтинг книги
![Меняя маски](https://style.bubooker.vip/templ/izobr/no_img2.png)