Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

Відчув, що на мене хтось дивиться, і я почав нишком роздивлятися, Ага, он Шулешко! І з нею троє дівчат. Всі в халатах з вигаптуваними червоними трикутниками на лацканах – емблемами універмагу. Авжеж, Загата казав, вона працює в універмазі в секції трикотажу. Шулешко нахилилася до столу. Чого б це їй боятися мене чи вдавати, що не побачила?

Продавщиці встали й вийшли. Он вони вже на вулиці. Шулешко зупинилася й розмовляла з якимось хлопцем у темних окулярах. Снували перехожі, і я ніяк не міг його роздивитись. А через хвилину вони розійшлися.

Непоспіхом

вийшов з кафе. Ох і спека надворі! Поминув універмаг і пройшов тінистою вулицею Шевченка до нашого відділу. Хотів доповісти Скоричу про наслідки розмови з Нагорняком і Копієвською. Але тільки-но я піднявся на другий поверх, як зустрів Скорича.

– О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! – видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

– А що сталося?

– Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці – Хрипливий!

– На якій?

– На проспекті Леніна! – біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова – повідомив.

– Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, – уже спокійно говорив майор. – Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло – передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину – впізнав по номерах.

– Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, – сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

– Що, нема? – напружено запитав майор.

– Он він! Біля бочки з пивом – нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

– Де він? – тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

– Щез. Пив пиво і – мов у воду…

– Давно?

– Недавно.

– Ви залишайтеся біля автобуса, – сказав майор Луцику. – А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

– Та мені… – вихопився Луцик.

– Коло автобуса, товаришу! – незаперечним тоном повторив Скорич. – Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?

– Так точно! – озвався Микола – молодий наш водій.

– Якого кольору чуб у грабіжника? – поцікавився я.

– Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, – невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до

аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!

Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.

Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.

– Нічого, ще попадеться, гад, – підбадьорливо сказав Луцик. – Сяде до мене в автобус.

– Тільки без самодіяльності, шановний, – попередив його.

Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.

– Затямте собі: ваша справа тільки повідомити нам. Ніяких дій. Ні-я-ких, – з притиском підкреслив. – І за це будемо вдячні.

– Чого ви розхвилювались? Я не маленький, – насупився шофер. – До того ж дружинник і колишній десантник. Вже не раз затримував хуліганів.

Ми перезирнулися з майором, і в його очах прочитав докір, ніби я винний, що трапився такий войовничий, настирливий свідок. Доведеться просити начальство автопідприємства перевести його на кілька днів на інший маршрут, щоб не накоїв лиха. Шкода, звичайно, бо він єдиний, хто знав у обличчя пізнього пасажира.

Скорич зиркнув на годинник. Наш Микола запізнювався: вже десять хвилин понад умовлений час. Ми з нетерпінням дивилися на Гарматну. Поїхати назустріч йому не могли, бо він узяв із собою ключ запалювання. Напевне, Миколі поталанило.

– Іде! – зраділо вигукнув майор. – І не сам!

Справді, Микола вів за руку хлопця в білій сорочці з підкоченими рукавами, темно-синіх штанях і темних окулярах. От і кінець. Я напружився, мов перед стрибком.

– Стійте! – зупинив нас Луцик. – То не він! Не він!

У відділі, підіймаючись сходами, я говорив Скоричу:

– Треба сьогодні походити навколо заводу. Раз Хрипливий у місті, то може знову когось пограбувати.

– Гаразд, – погодився майор, якому теж було прикро, що не затримали Хрипливого. – І треба якось ізолювати вашого запопадливого Луцика. Посадити до нього в автобус працівника – не вихід, бо на маршруті аж три машини.

– Я вже думав про це. Зроблю.

У себе спочатку випив газованої води, потім сів за стіл. На душі незатишно і гірко. Але треба працювати. Перш за все, домовитись про зняття з четвертого маршруту. Взяв довідник міської телефонної мережі, знайшов АТП

Луцика, подзвонив начальнику… Ну от: із завтрашнього дня Борис на восьмому маршруті і в другу зміну. Так для нас спокійніше.

А не краще, щоб завтра шофер відвідав пляж на дачах? Адже там він зможе побачити Хрипливого. Ідея! І я піду з Луциком. Аби з'явився грабіжник. Майор, безперечно, схвалить мою пропозицію. На пляжі ми знайдемо його швидше, ніж на вулицях міста. Спека виманить злочинця з дачі – прибіжить до води. Він же не знає, що його вже шукають.