Свідків злочину не було
Шрифт:
– Ваше прізвище? – повторив запитання.
– Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, – вже нормально відповів.
– От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, – кинув йому докір.
Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:
– Невже за чотири дні не можна розшукати сина?
– Де?
– У місті. І вам краще знати де.
– Ви помиляєтесь. Ми не провидці, – не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. – Ви нам теж повинні допомогти.
– Як? Чим? – важко опустився
Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.
– Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.
– Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.
– А хто взяв трубку? Ви?
– Дружина. Мене ще не було.
– Що вона казала?
– Не зрозумів.
– Що казала у трубку ваша дружина? – пояснив йому.
– А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. – Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.
Я витріщився на його туфлі – коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?
Щоб розвіяти сумніви, я запитав:
– Коли ви приїхали до Києва?
– П'ятого.
– На скільки днів?
– На шість.
– Як ви дізналися, що зник Руслан?
– Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… – Табурчак відвернувся до вікна.
– В яке управління?
– «Укрголовелектро».
Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава – туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву – влаштувати ретельну перевірку.
Я заспокоївся.
– Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? – попросив його.
– Десь переховується, – відповів не вагаючись. – Грає нам на нервах. Теперішні діти…
– З якою метою? Він же добре вихований, – зауважив я. – Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.
– І через це він утік? Ну, капітане! – обурився Табурчак. – Ми з Русланом не сварилися.
– Чого ж він покинув батьків?
– Не знаю, – Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. – Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…
Він пішов.
Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався.
Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.
– Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, – насторожено поглянув на мене майор.
– У мене був Табурчак, – радісно випалив.
– Це я послав його до вас, – Скорич заплющився і прикрив очі долонями.
– Ви звернули увагу на його туфлі?
– Туфлі? – тер очі. – Звернув. Не наші. А що?
– Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.
Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.
– Н-да, туфлі у нього рідкісні, – погодився. – Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.
– Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.
Майор посміхнувся і зауважив:
– Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.
– Розумію, – одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.
Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки – ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит – довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…
Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.
Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне – не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.
Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.
А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.
Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».