Свідків злочину не було
Шрифт:
Він замовк, похнюплений, вбитий нещастям, що згорбило його плечі, залягло глибокими зморшками на лобі. Він вболівав за долю сина, і мої міркування про причетність Табурчака до зникнення здалися кощунством. Я згадав про свої підозри як про нісенітницю, яку хтось натур-котів мені у вуха, щоб кинути на цього чоловіка жахливу тінь. Та мої очі натикалися на його туфлі, і вони маячили переді мною лиховісними свідками нещирості.
А коли і був у Шулешко? Хай навіть туди заходив Руслан. Не міг батько сховати сина тільки за те, що той дізнався про його зраду матері. Не міг.
– Я піду до Валентини, – приречено сказав Табурчак. – Підготую її.
– Краще вона б не їхала.
– Ні, нехай переконається, – не погодився він.
Табурчак вийшов, стомлено човгаючи туфлями. Я розглядав картинки яхт і прислухався, що діялося у вітальні. Почув здавлений зойк, потім настала тиша. Я був вдячний Табурчаку за те, що звільнив мене від неприємної розмови. Ось і Валентина Гнатівна, прихилилася до одвірка. Я встав зі стільця.
– Поїхали. Я хочу бачити його, – сказала змореним голосом.
– Я б на вашому…
– Витримаю, переживу… Коли не побачу, ще гірше… – перебила мене.
Звичайно, вона хотіла переконатися, що це не Руслан, щоб не згасла надія побачити його. Саме надією жила всі ці дні, і жорстоко відбирати її у неї.
На приступці «газика» сидів і розмовляв з Миколою Віталик.
– Тьотю Валю, знайшли Руслана? – запитав хлопчина.
Валентина Гнатівна глянула на мене повними сліз очима й відвернулась. Ми поїхали. Мовчали, лише позаду зрідка чулося гірке, зсудомлене, ніби після плачу, зітхання. Хвилин через десять вибралися за місто, на широку трасу. Мигтіли акації, а за ними шикувалися рівними рядками кущі винограду.
Звернули на грунтівку, яка перетинала виноградник. Попереду виднілися дахи будинків і, коли під'їхали до них, я побачив, що то дачі. Ми поминули їх, і з високого пагорба відкрилося широке плесо лиману. Потихеньку спустилися крутим узвозом до берега. Неподалік, серед води, височіла біла вежа маяка. До нього тягнувся вузький бетонний мол, на якому стояв гурт людей. Між ними сірів кашкет міліціонера. У мене стислося серце. Незабаром стане відомо: продовжувати розшук чи… Я не наважувався озирнутися на Табурчаків.
– Зупиняйте! – наказав Миколі.
– Валюшо, ти посидь у машині, а вже потім… – лагідно мовив Вадим Іванович тремтячим голосом.
– Ні, Вадиме, я з тобою, – тихо, але рішуче відповіла й відчинила дверцята.
– Не йди… Я тебе покличу, коли… – просив Табурчак.
Валентина Гнатівна вийшла. Я навмисне сягнисто пішов. до гурту, щоб вона не випередила мене. Позаду чув засапане дихання. Люди, четверо дачників, розступилися. Під вигорілим брезентом вимальовувались обриси тіла.
– Сержант Непийвода, – козирнув молодий веснянкуватий міліціонер. – Його знайшли…
– Потім сержанте, – я хотів швидше провести впізнання.
Глянув на Табурчака, що міцно тримав дружину за руку, її схудле обличчя витягнулося від напруження, а знетямлені очі широко дивилися на брезент.
– Відкрийте… –
Ми перезирнулися із сержантом, і я кивнув. Він зсунув брезент з голови утопленика.
– Не він, – видихнула Табурчак і знеможено прихилилась до чоловіка. – Господи, чия ж це дитина?!
Я відіслав Табурчаків до машини. Вони пішли, похилені, мов старці, залишаючи на піску довгі борозни-сліди. Потім зняв брезент з утопленика й уважно обдивився скоцюрблене тіло.
– Десь з годину тому проплив корабель, збурив гвинтами воду, і його прибило до молу, – заговорив сержант. – А так би не скоро виплив. Напевне, він з дачі: в одних трусах…
– На деяких дачах живуть діти без батьків, – додав один з чоловіків.
– Еге, а батьки з'являються аж у п'ятницю після роботи. Відпочинуть два дні й знову в місто, – ніби поскаржився інший.
Я звернув увагу на зап'ястя й щиколотки. На них ні синців, ні залишків мотузки. Майор точно визначив, що це не Руслан. Заочно визначив. Скорич таки вважав школяра загиблим. Добре, що про те не знали Табурчаки. Та мені від того не легше. Завжди тяжко, коли гинуть діти. В цьому відчував особливу несправедливість.
Невже хтось збив Руслана машиною, підібрав, наче завезти до лікарні, а насправді… Що ж, схожий випадок уже був, тільки постраждав тоді не підліток, а молода жінка. Хто ж злочинець і де сталася подія? Може, варто допитати мешканців Пушкінської? До молу наближалися «швидка медична допомога» і міліційний «газик». Мені вже нічого тут робити. Ми з Миколою пішли до нашої машини.
– Про що ви говорили з Віталиком? – запитав його.
– О, ледве не забув! – схопився водій. – Він згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».
Цікаво. «Я мамі не скажу…» Що б воно значило? Не скажу… Не кажуть про щось неприємне. Тобто у Шулешко йому зробили щось погане чи не йому навіть, а мамі. Мабуть, Руслан дізнався про батькову зраду і вирішив мовчати. Звичайно, Табурчак не знав про його рішення, тому й боявся сина, а його зникнення загострило почуття провини, і батько метався, наче білка в колесі. Ось чому Він був такий нервовий.
Табурчаки мовчали. Валентина Гнатівна заплющила очі, на щоках вогкі борозенки від сліз. Хоч лихі передчуття Табурчаків не справдилися і вже позаду тяжка процедура опізнення, але дитяча смерть нікого не лишає байдужим. Та й біда сприймається болючіше, коли своя на порозі.
Мені трохи відлягло від серця. Як хотілося бачити хлопчину живим! Надія не залишала, бо Руслан завжди після тренування поспішав додому, нікуди не ходив вечорами. І в аварію він не міг потрапити, бо на Пушкінській навіть удень мало транспорту, а після дев'ятнадцятої години рух на ній майже припинявся.
У мене не було доказів, що Табурчак залицявся до продавщиці. Коли їх матиму, він буде змушений розповісти, чого син забігав до Шулешко. Тоді, можливо, й підкаже, де його шукати. Ні, коли б Табурчак знав, він би сам його знайшов. І все ж підсвідомо відчував: існував якийсь зв'язок між вчинком Руслана, його батьком і Шулешко. Існував.