Святослав
Шрифт:
І найпростіше, мабуть, з-поміж усіх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якій з лівого боку темнів княжий знак – пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лівому усі, в білому одязі, розстебнутій сорочці і широких штанях, він тихо ішов по шляху, заглиблений у свої думи. І тільки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених піхвах висів при поясі.
«Як же змінився мій князь! – подумала Малуша, що побачила Святослава, тільки похід став завертати до Подолу. – Який він став,
Вона бачила обличчя князя Святослава, і серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.
Суворе й замислене обличчя, очі – примружені, на чолі і в кутиках уст лежали глибокі зморшки, – ніби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу і все не міг її передумати, розв’язати.
Побачила вона й сина свого Володимира – у білому одязі й з червоним корзном на плечах, у отороченій соболиним хутром темній шапці, у червоних чобітках із хза. Він ішов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.
Раз Малуша піймала на собі його погляд. Князь Володимир дивився на неї, він, здавалося їй, дивився на неї довше, ніж на інших. І вона навіть злякалась – чому він дивиться на неї?
Але він вже дивився на інших людей, які вітали великого князя, молодих княжичів, гостей з Новгорода.
Поруч із князем Володимиром ішов Добриня. Малуша побачила його і навіть спочатку не пізнала. Невже це брат її Добриня? Він був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязі, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, підперезаний широким ремінним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту із чорною оборкою опашень, біля пояса висів меч.
Малуша зраділа, що брат її іде поруч із князем Володимиром. Тільки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, він ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.
«Це він, мабуть, про Володимира турбується, – подумала Малуша. – Ідуть поруч, то й поїдуть разом».
Але дивилась вона на Добриню одну мить – погляд її був прикутий тільки до Володимира, сина.
І єдине, що лишилось у душі в Малуші, – радісна посмішка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то він знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь – матері своїй, Малуші.
Коли княжий похід став спускатись до Дніпра, Малуша також пішла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досі зустрічала князя Святослава й сина. Дивний спокій зійшов у ці хвилини на її змучену душу.
Як уві сні, запам’ятала Малуша все, що робилось далі на березі Почайни. От похід з Гори дійшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на піску жерці.
– Князь Святослав склав жертву – чорного півня, – почула Малуша шепіт біля себе.
А потім загули ріжки й сопілі, вдарили накри, мужі новгородські з князем Володимиром сідали на лодії, лодії рушали від берега й Почайною вийшли до Дніпра. Там на них поставили вітрила, й низовий вітер гнав лодії вгору…
Малуша бачила, як князь Святослав і воєводи його сіли на коней, що давно вже були засідлані, і швидко рушили на Гору. Вони проїхали
Але Малуша не пішла з берега Почайни. Одна-однісінька сіла вона на високій кручі і все дивилась, дивилась, як у голубій далині мають білі вітрила на лодіях новгородців. Їй хотілось, щоб ці вітрила не зникали довго-довго.
І в мислях своїх у ці хвилини жінка в темному одязі, що сиділа на кручі над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров’я.
Але прийшов час, коли вітрила почали танути в голубій імлі. Вона бачила їх – і не бачила. Хвилину їй здавалось, що вітрила знову замаячили вдалині, але, пильніше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вітрила, а крила білих птахів, що застигають на місці і раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам – їм так легко полетіти понад Дніпром, наздогнати лодії і кружляти, кружляти з легким криком над ними, летіти й летіти за князем…
Так і зникли лодії в голубій імлі.
Не тільки лодії сховала далина в своїй імлі. Ніч ішла зі сходу, обгорнула поле за Дніпром, насунула на Почайну, прикривала поволі Подол, Гору. В сутінках цієї ночі зникла біля Дніпра також і самітна постать на білих пісках над Почайною.
Вона нарешті одірвалась поглядом від далекого обрію, де раптом усе потемніло, й розгублено, боязко поглянула навкруг.
Ніч, о, як злякалась тепер Малуша ночі, що насувала від сходу. Їй здалося, що ця ніч загрожує їй.
Вона усі літа жила в Будутині. Була б зараз там – то могла б жити й далі. Та пізно згадувати.
І Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києві, було досить, щоб піти з села. Заради цього варто було не тільки залишити Будутин. Коли б треба було віддати все життя – Малуша і його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людині, щоб вона відчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому – землю, третьому – любов… Після багатьох літ, після безконечних мрій, після такого важкого й небезпечного шляху, після всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчій людині, Малуша на мить – і це справді була єдина мить! – побачила свою мрію – Святослава, побачила надію – Володимира. І це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мріяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вічного щастя немає. Тіло Малуші ще здригалось від радісного хвилювання, серце її ще швидко билось після бажаної, але важкої зустрічі, в очах її ще стояли Святослав і Володимир, а проте вона відчула, що щастя її тепер скінчилось назавжди, навіки.
І перед Малушею виникло питання: а як же далі бути? Куди їй піти, де шукати притулку?
Іти до Давила? І смерд, і його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще ніч, ще залишиться на день, на другу ніч… Але чи рятує це Малушу? Що робити далі? Почнеться осінь, зима. І зараз шматок хліба такий дорогий для Давила, а тоді ж він буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Ні, до убогого смерда краще не йти.