Таємничий острів
Шрифт:
Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.
– Слухайте мене уважно, – вів далі капітан Немо. – «Наутілус» ув’язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в’язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.
Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:
– Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете «Наутілус», і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Дакара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне – ось ця скринька… В ній
Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:
– Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачините за собою двері. Піднявшись на місток «Наутілуса», ви задраїте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.
– Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! – відповів Сайрес Сміт.
– Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від «Наутілуса», підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і «Наутілус» поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.
Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:
– Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!
Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.
– Можу я покластися на ваше слово, панове? – запитав капітан Немо.
– Можете, капітане! – відповів за всіх інженер. Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:
– До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.
«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять-дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілуса» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Дакар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.
– Оце чоловік! – тихо сказав Пенкроф. – Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…
– «Наутілус», – сказав Айртон, – міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…
– Хай йому чорт! – вигукнув Пенкроф. – Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді – скільки завгодно, але під водою – вибачайте!
– А я гадаю, – зауважив журналіст, – що таке підводне судно, як «Наутілус», вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним.
Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
– Можливо, – відповів моряк, – але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
– Друзі, – втрутився інженер, – не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із «Наутілусом». Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню «Наутілуса», поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
– Панове, – звернувся до них капітан, – всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
– Як добре! – прошепотів він, а потім голосно додав:
– Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок… Ви хочете покинути його?
– Але ми неодмінно повернемося сюди! – жваво відповів Пенкроф.
– Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, – усміхнувся капітан. – Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
– Наш, капітане, план полягає в тому, – сказав Сайрес Сміт, – щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
– Ви думаєте про батьківщину, панове, – відповів капітан. – Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!
– Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, – швидко запитав інженер. – Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.
– Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду… і давно помер для всіх, хто мене знав… Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей – сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце…