Таємничий острів
Шрифт:
Мотузяну драбину робили надзвичайно старанно, сукаючи мотузки з волокнистих рослин за допомогою вертушки; за міцністю вони не поступалися перед товстими канатами. Щаблі робили з легких і міцних гілок червоного кедра; увесь пристрій змонтував своїми вмілими руками Пенкроф.
Так само із рослинних волокон насукали ще мотузок і нагорі, біля дверей печери, встановили щось на зразок грубої корби. Завдяки їй цеглу легко підняли у грот. У такий спосіб дуже полегшилося транспортування різних будівельних матеріалів, і колоністи зразу ж узялися обладнувати своє майбутнє житло. Вапна не бракувало, до того ж напохваті були тисячі цеглин. Легко встановивши досить грубі дерев’яні стояки, вони швидко поділили житло на кімнати й комору.
Під Сайресовою орудою робота посувалася дуже швидко; та й сам він не цурався ні молотка, ні кельми. Здавалося, Сайрес Сміт знав усі ремесла і власним прикладом допомагав своїм кмітливим і старанним товаришам. Працювали дружно й навіть весело; Пенкроф, стаючи то теслею, то мотузником, то муляром, умів усіх насмішити, і його добрий гумор передавався усій компанії. Його віра в інженера не мала меж. Ніщо не могло б її похитнути. Він вважав Сайреса Сміта здатним здійснити найважче діло. Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безумовно, вкрай важливе), як забезпечити освітлення у довгі зимові ночі, як використати родючі ґрунти острова і перетворити дику рослинність у сільськогосподарські культури – ніщо не турбувало моряка: Сайрес Сміт усьому зможе дати раду! Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, про розробку шахт і каменоломень, про машини для всіляких промислових виробів, про залізниці, так, про залізниці, мережа яких укриє весь острів Лінкольна.
Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював химерних мрій цієї славної людини. Він знав, яка то штука впевненість, і навіть усміхався, слухаючи моряка, та нічого не казав про неспокій, що часом його опановував, коли він думав про майбутнє. Та й не дивно: в цій частині Тихого океану, вдалині від морських шляхів, існувала небезпека, що ніхто не прийде їм на допомогу. Отже колоністи мали важити тільки на власні сили, тільки на самих себе, бо відстань до найближчої землі була така, що спроба подолати її на саморобному і, безумовно, вутлому кораблику була б зухвалою і більше ніж небезпечною.
Та, як казав Пенкроф, вони у сто разів вартніші за всіх колишніх Робінзонів, для яких найменший успіх здавався справжнім дивом.
І це так, адже вони мали знання, а навчений і вмілий завжди вийде переможцем там, де іншого чекає неминуче животіння та загибель.
Під час облаштування житла дуже відзначився Герберт. Розумний і діяльний, він швидко схоплював усе нове, добре виконував усіляку роботу, і Сайрес Сміт дедалі більше проймався теплими почуттями до хлопця. Герберт також платив йому глибокою і шанобливою любов’ю. Пенкроф, звичайно, бачив, як між ними зав’язується гаряча, щира дружба, але й не думав ревнувати підлітка до інженера.
Наб залишався Набом. Тобто – втіленням сміливості, старанності, відданості й самозречення, як це було завжди. Він вірив у свого хазяїна не менше, ніж Пенкроф, але висловлював це не так гучно. Коли моряк бурхливо виявляв своє захоплення, Наб поглядав на нього з таким виглядом, ніби казав: «Інакше й бути не могло!» Він заприязнився з Пенкрофом, і незабаром перейшов із ним на «ти».
Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших, чим неабияк дивував Пенкрофа. Оце-то газетяр – не тільки має голову на плечах, а ще й уміє все робити власними руками!
Драбину остаточно встановили 28 травня. І на її вісімдесят футів довжини налічувалося не менше як сто щаблів. Щоправда, Сайресові Сміту пощастило розділити її надвоє, скориставшись виступом гранітної кручі футів за сорок над землею. Цей старанно вирівняний кайлом виступ став ніби майданчиком, до якого прикріпили першу драбину, яка тепер розхитувалася вдвічі менше і яку, користуючись додатковою мотузкою, можна було затягти в Гранітний Палац. Що ж до другої драбини, то її нижній кінець прикріпили на майданчику, а верхній прив’язали до дверей. Таким чином спуск значно полегшився. А втім, Сайрес Сміт мав намір згодом виготовити гідравлічний підйомник аби зберігати час і сили мешканців Гранітного Палацу.
Колоністи дуже швидко призвичаїлися лазити мотузяною драбиною. Вони були меткі й спритні, а Пенкроф, що звик видиратися на ванти та реї, міг давати їм уроки.
Але йому довелося навчати й Топа. Бідний собака зі своїми чотирма лапами аж ніяк не був створений для акробатичних вправ. Проте Пенкроф виявився таким терплячим учителем, що зрештою і Топ навчився так-сяк видиратися драбиною, а незабаром став нею підніматися й спускатися не гірше за своїх родичів, котрих показують у цирку. Важко сказати, чи пишався Пенкроф своїм учнем, проте морякові не раз доводилося тягти його на своїй спині, на що Топ ні разу не поскаржився.
Варто зауважити: під час робіт, які велися дуже активно, бо наближалася холодна пора, колоністи ще й не забували запасатися провізією. Журналіст і Герберт стали справжніми постачальниками колонії і щодня кілька годин присвячували полюванню. Щоправда, досі полювали тільки в лісі Жакамара, на лівому боці річки Вдячності; ні моста через річку, ні човна поки що не мали, а тому на правий берег ще не перебиралися. Величезні лісові хащі, які колоністи називали лісами Далекого Заходу, залишалися для них невідомими. Важливу експедицію, аби їх дослідити, відклали до перших теплих днів наступної весни. Проте і в лісі Жакамара було досить дичини; не бракувало кенгуру та диких кабанів, і в спритних руках мисливців лук, стріли й обкуті залізом кілки творили дива. Крім того, Герберт відкрив на південно-західному краю річкової затоки природний сажок, невеличкий вогкуватий луг, порослий вербами й травами, що напували духмяними пахощами повітря: кмином, чебрецем, базиліком, м’ятою та всякими запашними рослинами із родини губоцвітих, що їх так полюбляють кролики. Побачивши цей лужок, журналіст зауважив, що було б дивно, якби не знайшлося кроликів там, де для них удосталь смачних страв, і обидва мисливці уважно обстежили цей сажок. У всякому разі, там росло безліч корисних рослин, які, безумовно, привернули б увагу природознавця, давши йому нагоду вивчити чимало представників рослинного царства. Отож Герберт нарвав кілька пучків базиліку, розмарину, меліси, буквиці та інших цілющих трав, серед яких одні допомагають від застуди й легеневих хвороб, другі – від кровотечі, треті – від лихоманки, сердечних спазм або від ревматизму. І коли згодом Пенкроф запитав, навіщо здалося це сіно, хлопець йому відповів:
– Для того, щоб лікуватися, коли захворіємо.
– А чого б ми хворіли, коли на острові нема лікарів? – без тіні усмішки заперечив йому моряк.
Такі міркування нічим крити, та все ж таки Герберт і далі збирав свій урожай, який дуже доброзичливо зустріли в Гранітному Палаці, тим паче, що крім цілющого зілля Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чай Освего»; настоянка з цієї рослини – чудовий напій.
Нарешті одного дня після довгих пошуків мисливці натрапили на справжній кролячий сажок. Там уся земля була в норах, як друшляк у дірках.
– Нори! – вигукнув Герберт.
– Атож, – погодився журналіст, – я їх добре бачу.
– А в них хтось живе?
– Оце головне питання.
Проте це питання з’ясувалося дуже швидко: майже відразу в усі боки порснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, які бігли так швидко, що їх не міг наздогнати й Топ. Марно мисливці з собакою бігли то за одним, то за другим – гризуни легко тікали від них. Але журналіст рішуче поставив собі за мету не піти звідти, не впіймавши хоча б півдюжини четвероногих. Насамперед він хотів нагодувати ними колоністів, а згодом можна подумати й про те, щоб приручити й розводити цих тварин як домашніх. Їх не важко було б наловити, наставивши пасток біля виходів із нір. Але зараз пасток вони з собою не мали та й зробити їх було ні з чого. Тож хоч-не-хоч довелося оглядати кожну нору, шурхати в неї палицею, одне слово, набратися терпіння, іншої ради не було.