Таємничий острів
Шрифт:
Сала колоністи добули близько трьохсот фунтів; все воно мало піти на виготовлення свічок.
Спосіб виробництва застосували найпростіший і одержали свічки якщо не найвищого ґатунку, то принаймні цілком придатні для використання. Мав би Сайрес Сміт лише сірчану кислоту, то й тоді, нагрівши її разом із якимось нейтральним жиром, наприклад із тюленячим, міг би виділити з тієї маси гліцерин, потім, із нової суміші, заливши її окропом, легко відокремив би олеїн, пальмітин і стеарин. Проте, аби спростити цей процес, він волів омилити жир розчином вапна. Таким чином колоністи одержали вапнякове мило, яке під дією сірчаної кислоти легко розкласти на сірчисте вапно й жирові кислоти.
Із отих трьох кислот – олеїнової, пальмітинової і стеаринової – першу, олеїнову, що перебувала у рідкому стані, було вичавлено кам’яним гнітом, а дві інші утворювали саме ту масу, з якої треба було виливати свічки.
Виготовлення свічок забрало не більше доби. Ґноти після кількох спроб зробили із скручених рослинних волокон, занурили їх у розтоплену стеаринову масу й одержали справжні свічки, які сформували вручну; тепер саморобним свічкам бракувало тільки відбілювання й полірування. Вони, звичайно, поступалися перед фабричними, гніт яких просочується борною кислотою, а тому скляніє в міру згорання і згорає цілком; але завдяки тому, що Сайрес Сміт зробив пару гарненьких щипчиків для знімання нагару, мешканці Гранітного Палацу високо оцінили виготовлені свічки, користуючись ними довгими зимовими вечорами.
Цілий місяць колоністи з ранку й до вечора обладнували нове житло. Неофіти-столяри мали вдосталь роботи. Взялися вони поліпшувати й своє вельми неоковирне знаряддя та поповнювати його новим.
Тепер у Гранітному Палаці з’явилися й ножиці, тож колоністи могли нарешті постригти чуби і якщо ще й не мали змоги голитися, то принаймні могли, як кому хотілося, підстригти бороди. Щоправда, Герберт бороди ще не мав, та й у Наба вона майже не росла, зате їхні приятелі так позаростали, що виготовлені ножиці виявились вельми доречними.
Неймовірних зусиль коштувало зробити ручну пилку, так звану ножівку, проте зрештою й це вдалося, і міцні чоловічі руки могли різати нею будь-яке дерево. Після цього колоністи змайстрували стола, стільці й навіть шафи, які поставили в кімнатах; наробили вони й дерев’яних ліжок, устеливши їх, щоправда, лише морською травою. Кухню обладнали полицями, на них наставили посуд з випаленої глини, й тепер із цегляною грубкою і навіть із шматками пемзи для чищення посуду кухня мала чудовий вигляд, а Наб тримався в ній так поважно, ніби чаклував у хімічній лабораторії.
Та незабаром столяри поробилися теслярами. Воно й не дивно: після пролому вибухівкою другого водостоку плоскогір’я й морський берег перетинав потік, який хоч-не-хоч доводилося долати убрід, аби потрапити на північ острова. Щоб уникнути цього, колоністи мусили робити великий гак і огинати плоскогір’я із заходу, доходячи аж до витоків Червоного струмка. Найпростіше було б перекинути на плоскогір’ї й на березі два містки завдовжки від двадцяти до двадцяти п’яти футів. Їхньою основою могли стати кілька ледь обтесаних стовбурів. На це знадобилося лише кілька днів. Навівши мости, Наб і Пенкроф відразу скористалися ними, аби піти до Устричної коси, яку відкрили раніше поблизу дюн. Вони тягли за собою незграбний візок, який використовували тепер замість надто незручних нош, і привезли кілька тисяч устриць, що швидко прижилися серед підводних скель поблизу гирла річки Вдячності, де тепер утворилася їхня нова колонія. Ці молюски мали чудовий смак, і відтепер колоністи ласували ними майже щодня.
Як бачите, острів Лінкольна хоч і був досліджений поселенцями лише незначною мірою, та задовольняв уже майже всі їхні потреби. І здавалося цілком імовірним, що, дослідивши його ліси від річки Вдячності до Зміїного мису, колоністи виявлять на ньому нові скарби надзвичайно щедрої природи.
Колоністам бракувало тільки одного. Вони мали достатньо і м’ясної, й рослинної їжі, що використовувалась як приправа до м’ясних страв; готували відвар із коренів драцени, який, перебродивши, давав кислуватий, схожий на пиво напій – вони пили його ще охочіше, ніж воду; навчилися навіть виготовляти цукор, хоча не мали ні цукрових буряків, ні тростини, а збирали для цього солодкий сік цукрового клена (Acer saсharinum) – одного з представників родини кленових, які буйно ростуть на всій землі в зонах із помірним кліматом і яких на острові було вдосталь; готували приємний чай із монарди, що росла в природному кролячому сажку; зрештою, не бракувало їм і солі – єдиного мінералу, який людина вживає в їжу; не мали вони тільки хліба.
Можливо, згодом його пощастило б замінити чимось подібним – крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистими плодами хлібного дерева; може, на півдні острова й росли ті надзвичайно цінні дерева, проте досі вони не траплялися колоністам.
Та Провидіння й тут, за цих непростих обставин, знову прийшло їм на допомогу; щоправда, допомога ця була мізерною, однак навіть мудрий і винахідливий Сайрес Сміт ніколи не зміг би створити того, що несподівано дарував їм випадок: якось Герберт, лагодячи одяг, за підкладкою куртки знайшов зернинку.
Того дня – тоді як із відра лив дощ – мешканці Гранітного Палацу саме зібралися в Урочистій залі, коли хлопчик вигукнув:
– Гляньте, пане Сайресе! Зернятко пшениці!
І показав приятелям зернинку, єдине зернятко, що через дірочку в кишені потрапило в підкладку куртки.
А сталося це через Гербертову звичку годувати в Річмонді горлиць, яких подарував йому моряк.
– Зернятко пшениці? – жваво перепитав інженер.
– Так, пане Сайресе, але тільки одне-єдине!
– Ну, синку, – сміючись вигукнув Пенкроф, – ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?
– Напечемо хліба, – відповів Сайрес Сміт.
– Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. – глузливо підхопив моряк. – Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини – всі посивіємо!
Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене, і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав:
– Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?
– Один, гадаю, – відповів моряк, здивований таким запитанням.
– Помиляєтеся, Пенкрофе, – десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?
– Їй-Богу, ні.
– У середньому – вісімдесят, – пояснив Сайрес Сміт. – І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий – шістсот сорок тисяч, на третій – п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий – понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.
Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.