Таємничий острів
Шрифт:
Цілу годину вони нишпорили по норах і нарешті зловили чотирьох гризунів. Виявилося, що ті маленькі звірята, котрих, як правило, називають американськими кроликами, вельми подібні до своїх європейських родичів.
Мисливці принесли здобич у Гранітний Палац і смакували нею за вечерею. Кролики були надзвичайно смачні. До того ж вони могли стати важливою підтримкою для колонії, як, здавалося б, невичерпне джерело свіжого м’яса.
31 травня колоністи завершили спорудження простінків. Залишалося тільки умеблювати кімнати, але цю справу відклали на довгі зимові дні. У першій кімнаті, що мала правити за кухню, поставили плиту. Найбільшого клопоту пічникам-самоукам завдали комин і димар. Сайрес Сміт вважав за найпростіше викласти їх із цегли; про те, щоб вивести димар нагору крізь гранітний масив, не могло бути й думки, тому пробили отвір у гранітній стіні над кухонним вікном і навскоси підвели до нього комин – як роблять димарі для залізних переносних пічок. Можливо – в цьому навіть не було сумніву, – що при сильному східному вітрі, який шмагав їхнє житло з фасаду, плита й димітиме, але ті вітри віяли не так часто, та й головний їхній кухар Наб не дуже зважав на такі дрібниці.
Завершивши внутрішні роботи, інженер узявся виконувати інше завдання – замуровувати отвір колишнього водостоку на дні озера, аби закрити доступ через нього до Гранітного Палацу. До отвору прикотили великі уламки скель і міцно їх замурували. Сайрес Сміт поки що не здійснив висловленого раніше наміру затопити отвір, спорудивши греблю і піднявши воду в озері до попереднього рівня, а обмежився його маскуванням, насадивши між камінням траву й кущі, які буйно розростуться навесні.
Та все ж він скористався водостоком, щоб підвести струмочок прісної води до їхнього житла. Цього досягли, пробивши невеликий отвір нижче рівня води в озері, і водостоком тепер біг тоненький струмочок, який давав щоденно від двадцяти до тридцяти галонів [11] чистої прозорої води. Отже, відтепер мешканцям Гранітного Палацу ніколи не бракуватиме питної води.
11
Галон – міра рідких тіл; дорівнює 4,5 л.
Нарешті колоністи завершили всі найважливіші роботи і, слід сказати, дуже вчасно – настала пора дощів і холодів. Грубі віконниці давали змогу зачиняти вікна, поки надійде час, коли інженер виготовить скло для шибок.
Навколо вікон Гедеон Спілет дуже вдало насадив різних рослин з виткими стеблами й декоративних трав, красиво розмістивши їх на виступах скелі: і тепер віконні пройми, обрамлені мальовничою зеленню, тішили око.
Мешканці здорового для проживання, міцного і надійного житла не могли нарадуватися плодами своєї праці. З вікон відкривався неозорий краєвид, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня – мисом Кіготь. Перед ними мальовничо красувалася бухта Єднання. Так, ці славні люди мали всі підстави радіти, і Пенкроф не скупився на хвалу їхній, як він жартома казав, «квартирі на шостому поверсі над балконом»!
Розділ XX
Пора дощів. Питання одягу. Полювання на тюленів. Виготовлення свічок. Обладнання кімнат у Гранітному Палаці. Два місточки. Повернення на устричну мілину. знахідка у власній кишені.
Зима по-справжньому далася взнаки у червні, який у Північній півкулі відповідає грудню. Він почався зливами й холодними вітрами, що по черзі без упину шмагали острів. Лише тепер мешканці Гранітного Палацу змогли належно оцінити переваги житла, непідвладного розбурханій стихії. Їхній притулок у Комині напевне не зміг би захистити їх від негоди і зимового холоду; могло також статися, що під час великого припливу його знову залили б гнані вітром океанські хвилі. Передбачаючи таку можливість, Сайрес Сміт навіть ужив деяких заходів перестороги, аби запобігти псуванню ковальського горна і плавильних печей, що їх спорудили там колоністи.
Весь червень вони використали для виконання різних робіт, але не забували й про полювання та риболовлю, завдяки чому запаси харчів не вичерпувалися, а поповнювались. Пенкроф мав намір, тільки-но в нього з’явиться хоч трохи вільного часу, повлаштовувати усілякі пастки, на які покладав великі надії. Він наробив із рослинних волокон багато силець, і не минало й дня, щоб сажок не постачав їм удосталь гризунів. Наб цілі дні порався з м’ясом, запасаючись на майбутнє чудовими копченостями та солониною.
Згодом довелося серйозно обмірковувати питання про одяг. Колоністи мали тільки те вбрання, яке носили на собі, коли куля аеростата викинула їх на острів. Їхній одяг був теплий, міцний, вони дуже охайно ставилися до нього, так само, як і до білизни, тримали його в ідеальній, наскільки можливо, чистоті, та все ж таки він помітно зносився і потребував заміни. Крім того, якби настала сувора зима, колоністи добряче мерзли б у ньому. Та саме про одяг кмітливий Сайрес Сміт потурбувався найменше. Він був заклопотаний іншими, важливішими і невідкладнішими завданнями: влаштуванням житла та забезпеченням харчовими продуктами – холод міг настати іще до того, як пощастить розв’язати і це питання. Хоч-не-хоч, колоністи мусили змиритися з думкою, що першої зими їм доведеться померзнути, і не дуже скаржилися на це. З настанням теплої пори року вони влаштують великий мисливський похід на муфлонів, яких бачили, обстежуючи гору Франкліна, а здобувши їхню вовну, інженер напевне зуміє виготовити теплі й міцні тканини… Яким чином? Це його клопіт.
– Що ж, доведеться грітися біля грубки у Гранітному Палаці! – міркував уголос Пенкроф. – Палива у нас вдосталь, нічого його шкодувати.
– До речі, – відповів Гедеон Спілет, – острів Лінкольна лежить на дуже високих широтах, і цілком можливо, що зими тут несуворі. Чи не казали ви, Сайресе, що тридцять п’ята паралель відповідає тій паралелі у Північній півкулі, де перебуває Іспанія?
– Авжеж, – відповів інженер. – Але в Іспанії зими часом дуже холодні: зі снігом, кригою, заметілями; можливо, зима не щадить і острів Лінкольна. Та все ж таки ми на острові, і я сподіваюся, що тут холод буде помірніший.
– Чому, пане Сайресе? – запитав Герберт.
– Бо море, синку, це величезний резервуар, де накопичується літнє тепло. Коли надходить зима, воно повертає тепло і таким чином забезпечує землям, які воно омиває, середню температуру, не дуже високу влітку й не надто низьку взимку.
– У нас іще все попереду, – докинув Пенкроф. – Холодна буде зима чи ні – мене мало турбує. Зате ні в кого з нас нема сумніву, що дні стали короткі, а вечори – довгі. Чи не варто обміркувати, як освітлювати наш дім?
– Нема нічого легшого, – відповів Сайрес Сміт.
– Обміркувати?
– Здійснити.
– І коли ж ми візьмемося до цього?
– Завтра. Підемо полювати на тюленів.
– Щоб наробити сальних свічок?
– Чому ж сальних, Пенкрофе? Стеаринових!
Справді, саме таким був інженерів задум, задум цілком здійсненний, адже вони мали тепер вапно і сірчану кислоту, а острівні тюлені дадуть необхідне для цього сало.
Настало 4 червня. Була неділя, та ще й Трійця, і, за спільною згодою, колоністи вирішили відсвяткувати її. Вони припинили всі роботи й послали до неба свої молитви в ім’я Творця всього сущого. Але тепер їхні молитви належали до звичайного ритуалу набожних людей. Колоністи острова Лінкольна вже не були безпорадними, викинутими на маленький пустельний острів людьми, що зазнали повітряної катастрофи. Вони зверталися до Всевишнього не з благаннями, а з подякою.
Наступного дня, 5 червня, за вельми похмурої днини колоністи вирушили на острівець. Аби перебратися вбрід через протоку, довелося чекати відпливу, і тому вони домовилися, що з часом зроблять, як зможуть, хоч вутленького човна – він полегшить сполучення з острівцем і дасть змогу підніматися вгору річкою Вдячності під час дослідження південно-західної частини острова, яке вони відклали до перших теплих весняних днів.
На лігвищі було безліч тюленів, і мисливці легко вполювали їх цілу дюжину. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного Палацу тільки їхнє сало та шкури, з яких задумали пошити міцне взуття.