Таємничий острів
Шрифт:
Тим часом невідомий досі не повертався. Гедеон Спілет і Герберт часто ходили лісом в околицях Гранітного Палацу, проте ніде не зустрічали того чоловіка і навіть не помічали слідів його перебування на острові. Їх неабияк турбувало таке тривале зникнення. Звичайно, колишній дикун з острова Табор не пропаде з голоду в лісах Далекого Заходу, де аж кишіла різна дичина, та чи не візьметься він знову за давні звички і чи не оживуть на волі його кровожерні інстинкти? І все ж таки Сайрес Сміт уперто наполягав, що втікач неминуче повернеться, ніби йому підказував це внутрішній голос.
– Він повернеться, – повторював він із переконаністю, якої аж ніяк не поділяли його приятелі. – Коли бідолаха жив на острові Табор, він знав, що навкруги немає жодної живої душі, а тепер знає, що на нього чекають доброзичливі люди! Цей розкаяний грішник уже відхилив завісу таємниці свого минулого, а повернувшись, розповість нам усе до кінця і того ж дня увійде в наше товариство.
Події довели непомильність інженерового переконання.
3 грудня Герберт спустився з плоскогір’я Широкий Обрій і вирушив на південний берег озера вудити рибу. Зброї він не брав, – досі йому не доводилося остерігатися там небезпеки, бо хижаки ще не заходили в цю частину острова.
На той час Пенкроф і Наб порались у пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували в Комині соду, бо в колоністів вийшло мило.
Раптом почувся Гербертів крик:
– Рятуйте! Поможіть!
Сайрес Сміт і журналіст були надто далеко і не могли почути його крику, але Пенкроф і Наб миттю вискочили з пташника і кинулись до озера.
Та ще раніше від них невідомий, про присутність якого у цій місцевості ніхто й гадки не мав, перестрибнув через Гліцериновий струмок, що відокремлював проскогір’я від лісу, і помчав на допомогу юнакові.
До Герберта скрадався величезний ягуар, подібний до хижака, забитого поблизу Зміїного мису. Захоплений зненацька величезним звіром, юнак стояв, відступивши до дерева, а ягуар, присівши на задні лапи, готувався стрибнути на жертву… Але невідомий, маючи в руці лише ножа, сам кинувся на хижака; той обернувся і напав на нового ворога.
Сутичка відбулася блискавично. Невідомий був надзвичайно дужий, спритний. Схопивши ягуара за горлянку і стиснувши її, як кліщами, він, мов не помічаючи могутніх пазурів, які вп’ялися йому в тіло, другою рукою просто в серце звірові всадив ножа.
Ягуар упав. Невідомий копнув його ногою і тієї хвилини, коли колоністи підбігали до поля бою, вже хотів кинутися навтікача, як раптом Герберт, ухопившися за нього, закричав:
– Ні! Ні! Не покидайте нас!
Сайрес Сміт підійшов до невідомого, а той, побачивши інженера, відразу насупився. Під розірваною сорочкою лилася кров, але невідомий наче й не помічав її.
– Друже, – сказав йому Сайрес Сміт, – тепер ми навіки зобов’язані вам. Аби врятувати нашого хлопчика, ви важили власним життям!
– Власним життям!.. – пробурмотів невідомий. – Чого воно варте? Кому воно треба?
– Ви поранені?
– Ет, байдуже…
– Дозвольте потиснути вам руку!
Герберт підбіг до свого рятівника, аби подякувати йому, але невідомий, важко дихаючи, схрестив руки на грудях, і погляд його затуманився, – здавалося, він знову хотів утекти, проте, зробивши над собою неймовірне зусилля, різко запитав:
– Хто ви? Що вам від мене треба?
Очевидно, йому хотілося хоч дещо довідатися про колоністів. Можливо, вислухавши їхню розповідь, він розповість про себе теж?
Сайрес Сміт у кількох словах розповів про все, що з ними трапилося після втечі з Річмонда, як їм пощастило врятуватися і що вони здобули на острові.
Невідомий слухав надзвичайно уважно.
Потім інженер розповів про товаришів – Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа й Наба – і додав, що відтоді як вони опинилися на острові Лінкольна, найбільшої радості всі п’ятеро зазнали, коли «Бонавентур» вернувся з плавання і в них з’явилася надія, що їхня невелика згуртована сім’я поповниться ще одним надійним товаришем.
Почувши ці слова, невідомий почервонів і потупив голову. Вся його постать і вираз обличчя свідчили про зніяковіння й розгубленість.
– А тепер, коли ви знаєте, хто ми, – закінчив Сайрес Сміт, – чи згодні ви подати нам руку?
– Ні, – глухо відповів невідомий, – ні! Ви чесні люди, а я…
Розділ XVII
Весь час осторонь інших. Прохання невідомого. Будівництво загону для худоби. Дванадцять років тому! Боцман «Британії». Покинутий на острові Табор. Потиск інженерової руки. Загадкова записка.
Останні його слова підтверджували здогади колоністів. У минулому бідолаха скоїв злочин, який, можливо, спокутував перед людьми, але не перед власним сумлінням. Принаймні, його мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі щиро потисли б йому руку, однак він почував себе не гідним потиску чесних рук! Та все ж після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і відтоді не покидав меж володінь Гранітного Палацу.
Що ж за таємниця була в його житті? Чи поділиться колись нею цей чоловік? Майбутнє покаже. У всякому разі, колоністи домовилися ніколи не випитувати в нього тієї таємниці й поводитися з ним, ніби вони ні про що й не підозрювали. Через кілька днів життя увійшло в колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Журналіст відлучився від інженера лише для того, щоб сходити з Гербертом на полювання, бо після пригоди з ягуаром було вирішено не відпускати хлопця самого в ліс – доводилось остерігатися нових пригод. А Наб і Пенкроф працювали: одного дня в стайні та в пташнику, другого дня – у загоні для худоби, не рахуючи мороки по господарству в Гранітному Палаці, – одне слово, роботи їм не бракувало.
Невідомий також працював, але осторонь від колоністів; далі не сідав їсти до спільного столу, спав під деревом на плоскогір’ї й не брав участі в розмовах. Здавалося, він і справді не може терпіти товариства своїх рятівників.
– Не збагну, – дивувався Пенкроф, – навіщо тоді він просив допомоги? Навіщо кидав записку в море?
– Він сам розповість про це, – незмінно відповідав у таких випадках Сайрес Сміт.
– Коли?
– Може, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.
І справді, наближався день зізнання.