Таємничий острів
Шрифт:
– Друже, – твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, – я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.
Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:
– Хто ви?
– Ми так само зазнали аварії, як і ви, – відповів глибоко схвильований інженер. – Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.
– Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!
– Ви серед друзів…
– Серед друзів?.. У мене – друзі?! – вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. – Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!
Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.
Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.
– Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, – сказав Гедеон Спілет. – Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.
– Сам не знаю, кого ми сюди привезли! – скрушно мовив моряк. – Якісь дивні в нього таємниці…
– І все ж ми повинні їх поважати, – жваво підхопив Сайрес Сміт. – Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.
Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле… Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.
І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися…
– Пане, – звернувся він, – ви і ваші приятелі – англійці?
– Ні, – відповів інженер. – Ми американці.
– Ага! – сказав невідомий і стиха додав: – Тим краще…
– А ви, друже? – запитав інженер.
– Англієць, – поквапливо відповів той.
І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.
Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:
– Який зараз місяць?
– Грудень, – відповів Герберт.
– А рік?
– Тисяча вісімсот шістдесят шостий.
– Дванадцять років! Дванадцять років!.. – закричав невідомий і знову заходив берегом.
Герберт розповів друзям про цю розмову.
– Той бідолаха, – зауважив журналіст, – загубив лік місяцям і рокам.
– Так, – погодився Герберт. – Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!
– Дванадцять років! – повторив Сайрес Сміт. – Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!
– Мені чогось здається, – додав Пенкроф, – що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.
– Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів журналіст. – Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!
– І не знайдуть його, – додав Герберт.
– Тоді, – мовив Пенкроф, – треба повернутися і…
– Друзі, – урвав його інженер, – не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!
– Чому? – запитав журналіст.
– Бо якби він мав певність, що настане день, коли вийде термін його покарання і по нього приїдуть, то терпляче чекав би і не кидав би записок у море. Ні, я схильний думати, що він був приречений померти в самотині на тому острівці, не бачачи людей!
– І все ж таки, – зауважив моряк, – є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.
– А саме?
– Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.
– Можливо, – погодився Сайрес Сміт.
– Отже, він написав записку кілька років тому!
– Безумовно… проте з усього видно, що її було написано недавно!..
– А крім того, як пляшка могла пливти кілька років від острова Табор до острова Лінкольна?
– Це не можна вважати чимось зовсім неможливим, – відповів інженер. – Хіба не могла вона давно прибитися до берега?
– Ні, – переконано сказав Пенкроф. – Бо вона плавала. Не можна припустити, що її викидало на берег, а потім знову підбирало море. Південний берег, поблизу якого ми знайшли пляшку, скелястий, і вона неминуче мусила розбитися…
– Слушно, – задумливо промовив інженер.
– Крім того, – додав моряк, – якби покладена в пляшку записка пробула кілька років у морі, її поїла б волога. А з нею цього не сталося, вона збереглася цілою і незіпсованою.
Морякові зауваження здавалися незаперечними: було щось незбагненне в тому, що знайдена в пляшці записка мала вигляд щойно написаної. Крім того, в ній так точно вказувалися широта і довгота острова Табор, що її автор безумовно, мусив краще знати гідрографію, ніж рядовий матрос.
– Ваша правда, друзі, тут знову щось незрозуміле, – повторив інженер. – І все ж таки не треба викликати на відвертість нашого нового приятеля. Коли він захоче, сам усе розповість.
Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ані слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що огороджував плоскогір’я. Він працював на городі від зорі до зорі, не спочиваючи й хвилини, але уникав людей, тримався від них чимдалі. Коли друзі йшли їсти, він не піднімався разом з ними у Гранітний Палац, а вдовольнявся сирими овочами, хоча його щоразу кликали до спільного столу. З настанням ночі він не повертався до відведеної йому кімнати, а спав під деревами, у негоду ж ховався серед диких скель; одне слово, він тепер жив так само, як на острові Табор, коли його єдиним прихистком був густий ліс, і марно колоністи умовляли невідомого змінити спосіб життя; отож їм довелося набратися терпіння й ні на чому не наполягати. Та ось нарешті в ньому заговорило сумління, і, ніби під тиском нездоланної сили, з його уст зірвалися жахливі зізнання.