Таємничий острів
Шрифт:
Минула ще доба, а земля не з’являлась. Дув зустрічний вітер, на морі тривав шторм. Весь час доводилося швидко маневрувати вітрилами суденця, яке заливали хвилі, брати рифи, часто змінювати курс, ідучи короткими галсами. Сталося навіть так, що 18 жовтня «Бонавентура» цілком накрило велетенським валом, і якби мореплавці задля перестороги заздалегідь не прив’язалися на палубі, їх змило б в океан.
Саме тієї небезпечної хвилини засмикана команда бота несподівано дістала допомогу від полоненого: відгадавши інстинктом моряка навислу небезпеку, він вискочив із люка й сильним ударом жердини вибив фальшборт, аби швидше стекла вода, що залила всю палубу; а коли суденце, звільнившись від зайвого вантажу, випросталося, він, не зронивши й слова, знову спустився в каюту.
Приголомшені Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет не заважали йому.
А тим часом становище ставало все небезпечнішим; моряк збагнув, що заблукав у океані, й не знав, як віднайти правильний курс!
Ніч із 18 на 19 жовтня видалася темною й холодною. Проте близько одинадцятої вечора вітер затих, хвилі трохи вляглися, «Бонавентура» підкидало набагато менше, і він знову став набирати швидкість. Загалом бот чудово витримав шторм і негоду.
Тієї ночі Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт ні на мить не склепили очей. Всі троє напружено вдивлялися у темряву, знаючи, що острів Лінкольна має бути десь недалеко і вони або побачать його не пізніше ніж на світанку наступного дня, або мусять змиритися з думкою, що, знесений із курсу течіями й вітром, «Бонавентур» заблудився в морі, – й тоді майже неможливо буде визначити правильний курс.
Украй стурбований Пенкроф усе ж таки не впадав у відчай, – він був людиною загартованою і мав мужню вдачу; сидячи за стерном, він уперто вдивлявся у густий морок навколо бота.
Наближалася друга година ночі, й тут моряк схопився на ноги й закричав:
– Вогонь! Вогонь!
І справді, за двадцять миль на північний схід з’явилося яскраве світло. Там лежав острів Лінкольна, й на ньому горіло розведене, напевне, інженером велике вогнище, яке вказувало їм шлях.
Пенкроф, який тримав курс набагато північніше, швидко його змінив і скерував суденце на вогник, що блищав на обрії, як зірка першої величини.
Розділ XV
Повернення. Суперечка. Сайрес Сміт і незнайомець. Порт Повітряної Кулі. Треті жнива. Вітряк. Перше борошно і перший хліб. Інженерова самовідданість. Хвилююче випробування. Кілька гарячих сльозин.
О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, «Бонавентур» після п’ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.
Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.
– Хвала Богу! Вони повернулися! – закричав Сайрес Сміт.
А зраділий Наб, голосно повторюючи: «О хазяїне, хазяїне!», кинувся танцювати, кружляти, плескати в долоні. Його пантоміма була зворушливішою від найпишніших промов!
Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в’язницю на іншу й залишився на своєму острові.
І справді, на палубі «Бонавентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.
Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:
– Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?
– Ні, – відповів Гедеон Спілет. – Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.
– Проте, – не вгавав інженер, – вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.
– Вибачайте, пане Сайресе, – відповів моряк, – нас четверо!
– Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?
– Авжеж.
– І привезли його?
– Так, привезли!
– Живого?
– Звісно!
– Де ж він? Хто він такий?
– Це людина, – відповів журналіст. – Чи то пак – колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!
І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.
– Тепер я й сам не знаю, – додав наостанок Пенкроф, – чи варто було везти його на наш острів…
– Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! – жваво відповів інженер.
– Але цей нещасний сплив з розуму!
– Може, й так, – відповів Сайрес Сміт. – Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших… Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.
– Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? – запитав Герберт.
– Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, – відповів інженер, – і єдина людина, що могла її написати, – той, хто зазнав корабельної катастрофи.
– Звичайно, тільки в тому разі, – додав Гедеон Спілет, – якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.
– Це неможливо, дорогий Спілете.
– Чому? – запитав журналіст.
– Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.
І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.
– Ти маєш слушність, Герберте, – сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. – Цього бідолаху можна вилікувати – він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!
Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб – приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилину спробував вирватись і втекти.