Таємничий острів
Шрифт:
– Мені здається, це не більше, ніж щасливий випадок, – відповів моряк. – А що ви побачили в цьому надзвичайного, пане Сайресе? Так чи інак, а пляшка мусила кудись пливти, то чому б їй пливти деінде, а не сюди?
– Може, й ваша правда, Пенкрофе, – мовив інженер, – проте…
– Але ж ніщо не вказує, – втрутився Герберт, – що пляшка давно плаває в морі?
– Ніщо, – відповів Гедеон Спілет. – Навіть більше: записку написано ніби зовсім недавно. А як ви, Сайресе, гадаєте?
– Важко сказати, – відповів Сайрес Сміт, – проте ми неодмінно все з’ясуємо.
Під час розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на другий галс, і «Бонавентур» на всіх вітрилах помчав до мису Кіготь. Кожен думав про бідолаху з острова Табор, що кликав їх на допомогу. Чи встигнуть вони врятувати цю людину?
У житті колоністів сталася значна подія. Свого часу вони й самі потрапили в біду, та все ж їм, зрештою, якоюсь мірою щастило; тепер вони побоювалися, що того бідолаху спостигло ще більше лихо, і вважали за свій обов’язок поквапитись йому на допомогу.
«Бонавентур» обігнув мис Кіготь і о четвертій пополудні кинув якір у гирлі річки Вдячності.
Того ж вечора колоністи ретельно обміркували план майбутньої експедиції. Очевидно, в подорож повинні були вирушити Пенкроф і Герберт – вони обидва вміли керувати ботом.
Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли добутися до острова Табор тринадцятого вдень, бо, щоб пройти сто п’ятдесят миль при ходовому вітрі, потрібно щонайбільше дві доби. День вони побудуть на острові, ще три-чотири дні треба на зворотний шлях, отож 17 жовтня вони мають повернутися на острів Лінкольна. Стояла тепла ясна погода, показники барометра не стрибали, а плавно піднімалися вгору, напрямок вітру також установився, і, здавалося, все сприяло цим мужнім людям, що поспішали пливти у невідомий край далеко від рідного острова, аби допомогти ближньому.
Колоністи домовилися, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться дома; та несподівано виникли зміни: Гедеон Спілет, ще не забувши про те, що він журналіст за фахом і кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», раптом заявив, що він ладен попливти плавом, а такої нагоди ні за що не промине, і також потрапив у число мандрівників.
Увечері колоністи перенесли на борт «Бонавентура» деякі постільні речі, посуд, зброю, бойові припаси, компас, харчі на тиждень і, швидко все повантаживши, повернулися до Гранітного Палацу.
Наступного дня о п’ятій ранку мандрівники не без хвилювання попрощалися з рештою друзів, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Кіготь, аби, обігнувши його, іти, не звертаючи, далі на південний захід.
«Бонавентур» віддалився вже на чверть милі від берега, коли його пасажири помітили на горішньому майданчику Гранітного Палацу двох людей, котрі прощально махали їм руками. То були Сайрес Сміт і Наб.
– Он наші друзі! – крикнув Гедеон Спілет. – Це наша перша розлука за останні п’ятнадцять місяців!..
Журналіст, Пенкроф та Герберт і собі востаннє помахали друзям руками, й незабаром Гранітний Палац зник за високими скелями мису.
Цілий ранок пасажири «Бонавентура» не втрачали з поля зору острів Лінкольна, що незабаром здалеку став нагадувати зелений кошик, із якого стриміла гора Франкліна. Гориста поверхня острова, згладжена відстанню, навряд чи могла привабити мореплавців і викликати в них бажання кинути якір у його водах.
Близько першої пополудні минули Зміїний мис на відстані десяти миль від берега. З такої відстані на західному узбережжі, що простягалося аж до відрогів гори Франкліна, уже нічого не можна було розгледіти, а через три години крихітка суші, яка називалася островом Лінкольна, зникла за обрієм.
«Бонавентур» ішов морем просто чудово. Він легко здіймався на хвилі й розвивав добру швидкість. Пенкроф підняв топсель; бот, ідучи на всіх парусах, тримав за компасом курс просто на острів Табор.
Час від часу Герберт змінював Пенкрофа за стерном і так упевнено й твердо керував судном, що й досвідченому морякові нічим було йому дорікнути.
Гедеон Спілет розмовляв то з одним, то з другим, а при потребі допомагав їм піднімати або спускати паруси. Капітан Пенкроф був вельми задоволений своїм екіпажем і обіцяв – не більше й не менше – як нагороду «по склянці вина на носа».
Надвечір у прозорих сутінках виринув тоненький серп місяця, перша чверть якого мала з’явитися лише шістнадцятого числа, і незабаром погас. Настала темна, але дуже зоряна ніч, що провіщала на завтра так само погожий день.
Пенкроф з обачності прибрав топсель, аби не підставляти верхній парус під несподіваний порив вітру. Можливо, його обачність була й надмірною для такої тихої ночі, але Пенкроф виявився розважливим моряком, і ніхто не мав права кинути йому за це докір.
Уночі журналіст спав, а Пенкроф і Герберт ще дві години несли вахту за стерном. Моряк довіряв Гербертові, як собі самому, і розум та витримка кмітливого хлопця виправдували морякову довіру. Пенкроф визначав йому курс, як капітан стерновому, і Герберт не давав їхньому «Бонавентуру» ні на йоту відхилитися вбік.
Ніч минула спокійно, без пригоди минув і день 12 жовтня. Протягом цілого дня екіпаж суворо дотримувався попереднього курсу на південний захід, і, якщо «Бонавентура» не відносило якоюсь невідомою течією, він мав вийти просто на острів Табор.
На морі, по якому йшов їхній бот, не траплялося жодного корабля. Лише зрідка який-небудь великий птах – альбатрос або фрегат – пролітав на відстані рушничного пострілу, і Гедеон Спілет подумки запитував себе, чи не одному із тих пернатих він довірив свою останню замітку для «Нью-Йорк геральд». Здавалося, ті птахи – єдині створіння, що з’являлися у безмежжі Тихого океану між островом Табор і островом Лінкольна.
– А проте, – зауважив Герберт, – саме цієї пори року китобої, як правило, вирушають у південну частину Тихого океану. Правду кажучи, я гадаю, в жодному морі немає такого безлюддя!
– Не таке вже воно й безлюдне! – заперечив Пенкроф.
– Що ви хочете цим сказати? – запитав журналіст.
– А ми що, не люди? Чи ви маєте наше судно за уламок колоди, а нас самих за дельфінів?
І Пенкроф засміявся з власного жарту.
Увечері мандрівники прикинули, що за тридцять годин «Бонавентур» відплив від острова Лінкольна миль на сто двадцять, бо йшов із швидкістю приблизно три і три десятих милі. Вітер ледве віяв і, здавалося, ось-ось стихне зовсім. Та все ж можна було сподіватися, що коли вони не помилилися у розрахунках і бот не знесло з курсу, завтра на світанку вони побачать острів Табор. Отож ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф не могли заснути цілу ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку й не могли здолати хвилювання й тривоги. В їхній експедиції все було таке непевне! Чи підійшли вони до острова Табор? Чи жива іще людина, котра зазнала корабельної катастрофи і до котрої вони пливуть, щоб її врятувати? Хто вона? Чи не внесе вона розладу в їхню дружну сім’ю?