Таємничий острів
Шрифт:
– Їж, Юпику, – казав він, – їж що хочеш і скільки хочеш! Ти за нас проливав кров, і це все, чим я можу допомогти тобі набратися сили!
A 25 серпня пролунав збуджений Набів голос, що скликав товаришів:
– Пане Сайресе, пане Гедеоне, пане Герберте, Пенкрофе, бігом сюди!
Колоністи, що робили кожен своє в урочистій залі, схопилися й побігли на поклик до комірчини, відведеної Юпові.
– Що сталося? – запитав журналіст.
– Ви тільки гляньте! – сказав Наб і розреготався. І що ж вони побачили? На порозі Гранітного Палацу сидів, по-турецькому склавши ноги, дядечко Юп і спокійно курив люльку!
– Моя люлька! – вигукнув Пенкроф. – Він узяв мою люльку! О, друже Юпе, я тобі дарую її! Кури, друже, кури!
А Юп поважно випускав хмари тютюнового диму й, очевидно, раював.
Сайрес Сміт нітрохи не здивувався такій пригоді й розповів про кілька випадків, коли приручені мавпи ставали курцями.
Відтоді у Юпа з’явилася власна люлька, що досі належала морякові; її повісили в орангутанговій кімнаті поруч із кисетом, і він сам набивав її тютюном, прикурював від жарини й здавався найщасливішим серед чотирируких. Неважко собі уявити, як скріпила й до того тісні узи дружби між Юпом і моряком ця спільність смаків.
– А може, він справжня людина? – часом казав Набу Пенкроф. – Ти здивувався б, якби одного чудового дня він заговорив з нами нашою мовою?
– Анітрохи, – відповідав Наб. – Мене більше дивує те, що він не розмовляє, – це справді єдине, чого йому ще бракує!
– Ото була б сміхота, – вів далі моряк, – якби він раптом сказав мені: «Пенкрофе, ви не хотіли б помінятися зі мною люльками?»
– Атож, – притакував Наб. – Шкода, що він народився німим!
У вересні зима скінчилася, і колоністи гаряче взялися до роботи.
Спорудження судна пішло швидше. Зовні його корпус уже обшили, і тепер обшивали зсередини розігрітими парою дошками, які легко підганялися до обводів шпангоутів.
Дерева не бракувало, й Пенкроф запропонував інженерові зробити і внутрішню обшивку водонепроникною, аби ще більше поліпшити надійність і міцність судна.
Сайрес Сміт, не знаючи, що на них чекає в майбутньому, охоче схвалив моряків намір збудувати бот якомога міцнішим.
Внутрішню обшивку й палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, яку забивали дерев’яними киянками в пази палуби, а також внутрішньої і зовнішньої обшивки; потім залили їх киплячою смолою, яку вдосталь давали острівні сосни.
Судно обладнали надзвичайно просто. Насамперед замість баласту в трюм завантажили великі гранітні камені загальною вагою близько дванадцяти тисяч фунтів і міцно закріпили їх розчином із вапна. Над баластом настелили палубу, а всередині бот розділили на дві каюти, в кожній з яких уздовж перебірки поставили по дві койки, що правили водночас і за скрині. Основа щогли кріпилася до перебірки, що розділяла каюти, в кожну з яких вели люки з щільними накривками.
У Пенкрофа не виникло ніяких труднощів під час пошуку дерева на корабельну щоглу. Він вибрав молоду й пряму ялину з гладеньким стовбуром, який йому лишалося тільки обтесати біля основи й заокруглити зверху. Грубе, зате міцне окуття щогли, стерна і корпусу виготовили в острівній кузні, у Комині. Виготовлення рей, флагштоків, гіків, весел, рангоутів і такого іншого було закінчено в перший тиждень жовтня, й колоністи вирішили випробувати судно поблизу острова, аби дізнатись, як воно тримається на воді і чи можна вирушати на ньому в далеке плавання.
Увесь цей час не припинялися і всі інші роботи. В загоні збудували нові будівлі, бо у муфлонів та у кіз з’явився деякий приплід, і козенята та ягнята потребували прихистку й корму. Як і досі, колоністи не забували ні про устричну мілину, ні про кролятник, добували й далі кам’яне вугілля та залізну руду й навіть відвідали ще не досліджені ділянки лісів Далекого Заходу, де водилося безліч дичини.
Знайшли вони ще й деякі з острівних рослин, в яких, можливо, й не було нагальної потреби, та все ж вони урізноманітнили меню всіх мешканців Гранітного Палацу. То переважно були рослини з їстівним, багатим на крохмаль м’ясистим листям або ж із зернами, які давали щось подібне до борошна.
10 жовтня судно спустили на воду. Пенкроф аж сяяв з радощів. Все відбулося якнайкраще. Цілком оснащений бот підкотили на котках до берега, там його підхопив приплив, і він поплив під оплески своїх творців, а надто моряка, котрий не міг би похвалитися за цих обставин надлишком скромності. Пенкрофові лестило і те, що, збудувавши судно, він сам ним керуватиме. За згодою всіх колоністів йому відразу надали звання капітана корабля.
Аби потішити ще більше капітана Пенкрофа, вирішили передусім дати назву боту і після тривалих міркувань та суперечок зійшлися на назві «Бонавентур» – саме таким ім’ям було наречено при хрещенні шановного Пенкрофа.
Як тільки морський приплив підняв на хвилі «Бонавентура», всі побачили, що в нього чудова остійність і він добре тримається на воді за будь-якого ходу.
Того ж дня здійснилося і його випробування прогулянкою в прибережних водах. Стояла ясна погода, дув свіжий вітер, але хвилі були невеликі, особливо біля південного узбережжя, бо годину тому повіяв норд-вест.
– Піднімайтеся на борт! Піднімайтеся на борт! – гукав капітан Пенкроф.
Та перш ніж вийти в море, варто було не лише поснідати, а й набрати провізії на випадок, якщо прогулянка затягнеться аж до вечора.
Сайресові Сміту також не терпілося випробувати збудований за його кресленнями бот, і хоча він не раз за моряковими порадами змінював то одну, то другу деталь, проте не мав такої впевності в судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру пливти до острова Табор, – останнім часом той не заводив про це розмов. У душі інженер повставав на саму думку, що двоє або троє його товаришів відважаться піти в далеку ризиковану мандрівку на, щиро кажучи, маленькому суденці водотоннажністю не більше як п’ятнадцять тонн.
О десятій тридцять усі жителі колонії, навіть Топ і Юп, були вже на борту судна. Наб і Герберт підняли якір, що вчепився лапами в пісок біля гирла річки Вдячності, і, поставивши бізань, над якою майорів острівний прапор, «Бонавентур» під командуванням капітана Пенкрофа вирушив у відкрите море.
Щоб вийти з бухти Єдності, бот потребував ходового вітру, і колоністи переконалися, що при фордевінді судно розвивало непогану швидкість. Обігнувши мис Знахідка і мис Кіготь, Пенкроф мусив іти майже проти вітру, кладучи судно то на один, то на другий борт; він спостеріг, що «Бонавентур» може йти на п’ять румбів од вітру, майже не дрейфуючи. Бот дуже добре лягав на другий галс, роблячи поворот оверштаг, як кажуть моряки, і при цьому маневрі навіть вигравав час.