Таємничий острів
Шрифт:
Нарешті розвиднілося. Пенкроф зі своїми друзями відразу ж заходилися оглядати покинуте житло.
Воно справді було збудоване в дуже затишному місці, на схилі невеликого пагорба, під чудовими камедними деревами. Перед вікнами хтось прорубав широку просіку, завдяки якій видно було аж берег моря. Невелика галявина, обнесена напіврозваленою огорожею, вела до берега річечки, ліворуч якого виднілося її гирло.
Саму хижку було збито з дошок, вочевидь знятих з обшивки або палуби корабля. Отож, напевне, якесь судно, зазнавши аварії, було викинуте на острів, а з усього екіпажу врятувалася щонайменше одна людина, котра, маючи необхідне знаряддя, спорудила з корабельних уламків цю хижку.
Ці здогади стали ще більш імовірними, коли Гедеон Спілет, обійшовши хижку, виявив на одній із дошок, мабуть, знятій із фальшборту розбитого судна, напівстертий напис:
«БР…ТАН…Я»
– «Британія»! – крикнув Пенкроф, коли його покликав Гедеон Спілет. – Так називається дуже багато суден, і я не можу сказати, американське воно чи англійське!
– Це, Пенкрофе, не має значення, – сказав Гедеон Спілет.
– Це справді не має значення, – погодився моряк, – і якщо вижив хоч хто-небудь з екіпажу корабля, ми дізнаємось, якій країні він належав! Та, перш ніж вести далі пошуки, не завадило б глянути на «Бонавентура».
У Пенкрофа несподівано з’явилася тривога за їхній бот. «А що, коли на острові є люди і вони захопили судно?..» – подумав він.
Проте за мить моряк тільки стенув плечима через неймовірність свого припущення.
Та хай там як, Пенкроф не проти був би пообідати на борту бота. Уже прокладений до нього шлях ледве сягав однієї милі, й колоністи рушили в дорогу, вдивляючись поміж дерев та кущів, у гущі яких від них тікали сотні кіз і свиней.
Через двадцять хвилин Пенкроф і його друзі знову побачили східний берег острова й «Бонавентура», що стояв на якорі.
Пенкроф не зміг стримати полегшеного зітхання. Як-не-як, бот був його дитям, а батьки мають право турбуватися про дітей навіть тоді, коли для цього немає підстав.
Колоністи піднялися на борт свого суденця і добре пообідали, враховуючи те, що вечеряти їм доведеться аж уночі; поївши, вони знову вирушили на ретельні пошуки.
Найприйнятнішим залишалося припущення: після корабельної аварії вціліла тільки одна людина, та й та вже померла. Отож немає нічого дивного, що Пенкроф і його супутники шукали радше рештки небіжчика, ніж людські сліди. Але всі їхні пошуки були марними, хоч вони півдня нишпорили між деревами, які густо росли на всьому острівці. Напрошувався висновок: якщо житель острова помер, якийсь хижак пожер його останки до кісточок, не зоставивши й сліду.
– Завтра на світанку вирушаємо додому, – сказав Пенкроф своїм супутникам, коли вони о другій пополудні лягли трохи спочити в холодку під деревом.
– Гадаю, – додав Герберт, – нам не гріх забрати зброю і все начиння з хижки?
– І я такої думки, – відповів Гедеон Спілет. – Вони поповнять припаси зброї й реманенту в Гранітному Палаці. Якщо не помиляюся, тут неабиякі припаси пороху і дробу.
– Атож, – погодився Пенкроф. – Не забудьмо тільки піймати одну-дві пари свиней – на острові Лінкольна таких немає…
– І зібрати насіння, – докинув Герберт. – Тоді ми матимемо овочі Старого й Нового Світу.
– Можливо, – зауважив журналіст, – варто затриматись на один день на острові Табор, аби набрати всього необхідного?
– Ні, пане Спілете, – відповів Пенкроф. – Я проситиму вас вирушити в дорогу не пізніше ніж завтра вдосвіта. Здається, вітер потроху повертає на західний. Не вадило б нам і назад пливти з ходовим вітром.
– Якщо так, то не марнуймо часу! – сказав, підводячись, Герберт.
– Не марнуймо, – відповів Пенкроф. – Збери, Герберте, насіння – ти в ньому тямиш більше, ніж ми. А ми зі Спілетом підемо ловити свиней; сподіваюся, нам і без Топа пощастить упіймати кілька штук!
І Герберт пішов стежкою, що мала привести до колишнього городу, а моряк і Гедеон Спілет заглибилися в ліс.
Вони зустріли безліч свиней, однак ледве забачивши мисливців, прудкі тварини враз тікали, не виявляючи найменшого бажання підпускати їх до себе. Та після півгодинної гонитви їм пощастило спіймати пару свиней, що забилися в густі чагарники, і раптом за кількасот кроків на півдні острова почулися відчайдушні крики. До них приєднувалося жаске ричання, що зовсім не скидалося на людський голос.
Гедеон Спілет і Пенкроф, почувши крики, підвелися, і свині, скориставшись цим, випорснули у них із рук саме тієї хвилини, коли моряк ладнав мотузки, щоб їх зв’язати.
– Ніби Гербертів голос!.. – мовив журналіст.
– Біжімо! – крикнув Пенкроф.
Гедеон Спілет і моряк щодуху кинулись туди, звідки лунали крики.
Квапилися друзі неспроста – за поворотом стежки, біля галявини, вони побачили Герберта, поваленого на землю якимось звіром, напевне, велетенською мавпою, що збиралася прикінчити його.
Кинутись на чудовисько, звалити його на землю, заламавши за спину лапи, й звільнити Герберта – все це було справою миті для Пенкрофа і Гедеона Спілета. Моряк мав геркулесову силу, та й журналіст був міцним чоловіком, отож, попри шалений опір потвори, її швидко зв’язали так, що вона не могла й поворухнутися.
– У тебе, Герберте, ніде не болить? – запитав Гедеон Спілет.
– Ні, ніде!
– О, не дай Боже, ця мавпа роздерла б його!.. – вигукнув Пенкроф.
– Але то не мавпа! – заперечив Герберт. Почувши це, моряк і журналіст придивилися до дивного створіння, зв’язаного на землі.
Справді, то була не мавпа, а людина, чоловік! Але який чоловік! Дикун у найстрашнішому значенні цього слова. Тим більше страшний, що він до краю озвірів!
Розкошланий чуб на голові, неохайна, аж до пояса борода, майже голе тіло, прикрите лише на стегнах шматком тканини, здичавілі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, темна, як в індіанця, шкіра, затверділі, немов рогові, ступні ніг – такою була істота, котру вони мусили, незважаючи ні на що, називати людиною! Вони мали право замислитись: збереглася ще в цьому тілі душа чи в ньому зосталися тільки грубі тваринні інстинкти?