Таємничий острів
Шрифт:
Тож не лишалося ніяких сумнівів: на острові висаджувалися люди. Це стало ще очевиднішим, коли друзі помітили в лісі стежки, поблизу яких лежали зрубані дерева, а також безліч слідів людської діяльності; щоправда, стовбури дерев майже згнили, бо були зрубані багато років тому: зроблені сокирою мітки вкрилися мохом, а стежки позаростали такою високою і густою травою, що їх ледве можна було відшукати.
– Це свідчить, – зауважив Гедеон Спілет, – що люди не лише висаджувалися на цей острівець, а й протягом якогось часу жили тут. Отже, виникають нові питання: хто були ті люди? Скільки їх висаджувалося? Скільки залишилося досі?
– В записці йдеться, – мовив Герберт, – тільки про одну людину.
– Гаразд, якщо він ще на острові, – озвався Пенкроф, – не може бути, щоб ми його не знайшли!
Пошуки тривали далі. Дослідники пішли стежкою, яка в’юнилася навскоси через острівець, і та привела їх до річечки, що впадала в море.
Не лише вивезені з Європи тварини та сліди сокири, а й рослини, що траплялися на острівці, незаперечно свідчили: тут побували люди. Подекуди серед галявин виднілися занедбані рештки грядок, де колись, мабуть, вирощувалися овочі.
І як же зрадів Герберт, побачивши картоплю, моркву, капусту й ріпу! Досить було зібрати їхні бульби й насіння, щоб розвести всі ті овочі на острові Лінкольна!
– От добре! – радо сказав Пенкроф. – Вони стануть у пригоді і Набові, й усім нам! Хай ми навіть не знайдемо нікого, все одно наша подорож не буде марною; Бог нам за все віддячить!
– Воно-то так, – погодився Гедеон Спілет. – Але городи надто запущені… Боюся, тут давно ніхто не живе.
– Справді, – мовив Герберт. – Хто став би нехтувати овочами, живучи на острові!
– Атож, – додав Пенкроф. – Той, хто зазнав корабельної аварії, вже покинув острів. Це напевне…
– На вашу думку, записку написано давно?
– Звісно.
– І пляшка допливла до острова Лінкольна після довгої мандрівки морем?
– Чому б і ні? – наполягав Пенкроф. – А втім, уже сутеніє, – додав він. – Гадаю, час припиняти пошуки.
– Повертаймося до бота, а завтра прийдемо до лісу знову, – запропонував журналіст.
На ту пору це було найрозумніше, і мандрівники попростували назад, як раптом Герберт показав на якусь споруду, що темніла поміж деревами, й вигукнув:
– Дивіться, хижка!
І всі троє кинулися до хатини. У сутінках ще можна було розгледіти, що вона зроблена з дошок і обтягнена грубою просмоленою парусиною.
Пенкроф штовхнув прочинені двері й швидко зайшов до хижки.
Вона була порожня.
Розділ XIV
Облік майна. Ніч. Кілька літер. Подальші пошуки. Рослини й тварини. Герберт у великій небезпеці. На борту судна. Відплиття. Негода. Проблиск інстинкту. Загублені в морі. Вчасно запалений вогонь.
Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф мовчки стояли у темній хижці.
Пенкроф гучно покликав.
Ніякої відповіді.
Тоді моряк викресав вогонь і запалив гілочку. Вогник на мить освітив невеличку, здавалося, давно покинуту кимось кімнату. В її глибині стояла грубо складена піч із давно захололим попелом, поверх якого лежала в’язанка сухих дров. Пенкроф кинув на неї запалену гілочку, дерево спалахнуло і яскраво осяяло хижку.
Моряк та обидва його супутники побачили незастелене ліжко з вогкими, пожовклими простирадлами, на яких давно ніхто не спав, у кутку печі – два поіржавілі чайники і перекинуту каструлю; шафу з кількома запліснявілими одежинами моряка; на столі – цинковий столовий прибор і порослу цвіллю Біблію; в одному з кутків хижки валялося якесь начиння, лопата, мотика, кайло, дві мисливські рушниці, одна з яких була зламана; на полиці – непочате барильце з порохом, барильце із свинцевим дробом і кілька коробок із капсулами; все те вкрилося товстим шаром пилюки, що збиралася, можливо, протягом багатьох років.
– Нікого немає, – сказав журналіст.
– Нікого! – підтвердив Пенкроф.
– Тут давно ніхто не живе, – зауважив Герберт.
– Атож, дуже давно! – погодився журналіст.
– Знаєте, пане Спілете, – мовив Пенкроф, – а чом би нам не провести ніч у цій хижці, щоб не повертатися на бот?
– Слушно, Пенкрофе, – відповів Гедеон Спілет. – Сподіваюся, господар не образиться, коли, повернувшись, побачить, що ми зайняли його місце?
– На жаль, він не повернеться, – заперечив Пенкроф, сумно хитаючи головою.
– Гадаєте, він покинув острів? – запитав журналіст.
– Якби він покинув острів, то взяв би з собою різне начиння і зброю, – відповів Пенкроф. – Ви знаєте, як ті, хто зазнав корабельної аварії, дорожать такими речами. Ні! Ні! – переконано повторив моряк. – Він не покинув острова! А якщо припустити, що він сам зробив човна і на ньому подався в море, тоді він тим паче не покинув би тут таких конче потрібних речей. Ні, він на острові!
– Живий?.. – запитав Герберт.
– Живий або мертвий. Але якщо він помер, то сам себе, як мені здається, він не міг поховати, – відповів Пенкроф, – і ми, принаймні, знайдемо його останки!
Отож вирішили переночувати у покинутій хижці, де в одному з кутків лежало досить дров, аби натопити. Зачинивши двері і посідавши на лавку, Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт задумано, майже не розмовляючи, чекали, що буде далі. Жадібно прислухаючись до кожного звуку надворі, вони перебували в такому стані, що, хоча хижку було давно покинуто, їх нітрохи не здивувало б, якби раптом відчинилися двері й до неї зайшов чоловік; їхні долоні були готові щиро потиснути руки того незнайомця, котрий зазнав корабельної катастрофи; того невідомого друга, котрого так нетерпляче чекали всі троє приятелів!
Та не почулося ніяких кроків, двері не відчинялися; так минали години й години…
Якою довгою видалася та ніч морякові й обом його приятелям! Лише Герберт заснув години на дві, адже у його віці сон – доконечна потреба. Усім трьом мандрівникам не терпілося якнайшвидше повести далі дослідження острова і обнишпорити найпотаємніші його закутки! Пенкрофові здогади були цілком справедливі: оскільки у покинутій хижці зосталися господарське начиння і зброя, не виникало майже ніяких сумнівів, що їхній власник загинув. Отож вони мусили принаймні знайти його рештки і поховати їх за християнським звичаєм.