Таємничий острів
Шрифт:
10 грудня, через тиждень після повернення до Гранітного Палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, покірно сказав:
– Пане, я маю до вас прохання.
– Я вас слухаю, – відповів інженер. – Але спочатку я хотів би вам дещо сказати.
Почувши його слова, невідомий почервонів і ладен був знову втекти. Однак Сайрес Сміт, збагнувши, що відбувається в душі колишнього злочинця, котрий, без сумніву, побоювався розпитувань про минуле, стримав його.
– Товаришу, – мовив він, – ми не тільки ваші сусіди, а й віддані друзі. Ось і все, що я хотів вам сказати. А тепер я вас слухаю.
Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька хвилин не міг вимовити й слова.
– Пане, – нарешті сказав він, – я хочу попросити вас зробити мені ласку.
– Яку?
– За чотири чи п’ять миль звідси, біля підніжжя гори, у вас є загін для худоби. Тварини, що там утримуються, потребують догляду. Чи не міг би я оселитися і жити при них?
Сайрес Сміт кілька секунд жалісливо дивився на бідолаху, а потім сказав:
– Друже, в загоні є тільки хлів, та й той ледве придатний для ночівлі худоби.
– Для мене цього достатньо, пане.
– Друже, – повів далі Сайрес Сміт, – ми ніколи не перечимо вам. Вам хочеться жити в загоні? Хай буде так. До того ж ми завжди будемо раді бачити вас у Гранітному Палаці. Але якщо ваше рішення жити в загоні остаточне, ми зробимо все необхідне, щоб, як належить, улаштувати там для вас помешкання.
– Мені цього не треба. Я ладний задовольнятися тим, що там є.
– Друже, – відповів Сайрес Сміт, свідомо підкреслюючи це сердечне звертання до невідомого, – дозвольте нам самим вирішити, що ми повинні робити!
– Дякую, пане, – відповів той і відійшов.
Інженер, не зволікаючи, розповів приятелям про пропозицію невідомого, й вони вирішили збудувати в загоні дерев’яну хижку і якомога затишніше обладнати та обставити її.
Того самого дня колоністи вирушили до загону з усіма необхідними інструментами, і не минуло й тижня, як хатина була готова прийняти гостя. Поставили її футів за двадцять від хліву, аби зручніше було стежити за стадом муфлонів, котре налічувало на той час понад вісімдесят голів. Щоб обставити хижку, зробили деякі меблі: ліжко, ослони, шафу, стола й скриню; крім того, принесли туди зброю, набої та реманент.
Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло, не підходив до колоністів, які працювали на будівництві, а трудився на плоскогір’ї, очевидно, прагнучи довести до кінця почату працю. І справді, його стараннями вся земля була скопана і тепер лише чекала, коли настане пора сівби.
20 грудня всі будівельні й столярні роботи в загоні було завершено. Інженер сповістив невідомому, що нове житло готове його прийняти, і той відповів, що ночуватиме там наступної ж ночі.
Того вечора колоністи зібралися в урочистій залі Гранітного Палацу близько восьмої вечора, коли невідомий мав вирушити до свого нового помешкання. Аби не турбувати його, не нав’язувати йому, можливо, болісної сцени прощання, колоністи, закінчивши роботу, зоставили його самого і пішли додому.
Отож вони розмовляли, сидячи в урочистій залі, коли в двері хтось легенько постукав. Відразу по цьому швидко увійшов невідомий і сказав:
– Панове, перш ніж піти, я хотів би, щоб ви дізналися всю правду про мене. Ось вона…
Ці прості слова справили велике враження на Сайреса Сміта і його товаришів.
Інженер підвівся й сказав невідомому:
– Ми нічого не вимагаємо від вас, друже. Ви маєте право нічого не розповідати…
– Мій обов’язок розповісти про все.
– Що ж, сідайте.
– Я стоятиму.
– Ми готові вас вислухати, – мовив Сайрес Сміт.
Невідомий зупинився в напівтемному кутку зали. Стоячи зі схрещеними на грудях руками, простоволосий, він глухим голосом, ніби через силу, повів розповідь, якої слухачі не уривали жодного разу:
– 20 грудня 1854 року парова яхта «Дункан», що належала багатому шотландському землевласникові лордові Гленарвану, кинула якір поблизу мису Вернуїллі, на західному узбережжі Австралії, під тридцять сьомим градусом широти. Пасажирами яхти були її власник, Едуард Гленарван, його дружина, майор англійської армії, француз-географ, молода дівчина і хлопчик. Двоє останніх були дітьми капітана Гранта, чий корабель «Британія» загинув з усім екіпажем рік тому. «Дунканом» командував капітан Джон Манглс; команда складалася з п’ятнадцяти осіб.
Ось яка причина привела яхту «Дункан» до берегів Австралії.
За півроку до того яхта «Дункан» підібрала в Ірландському морі пляшку з запискою, написаною трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. В ній ішлося про те, що після загибелі корабля «Британія» врятувалося троє людей – капітан Грант і двоє членів його екіпажу – і що вони опинилися на якійсь землі; записка вказувала широту, але прочитати довготу було неможливо, – морською водою змило чорнило.
Отож у записці повідомлялося, що врятовані перебувають на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Аби знайти капітана Гранта і двох його товаришів, не знаючи довготи, треба було обстежити всі континенти й океани вздовж тридцять сьомої паралелі. Англійське адміралтейство відмовилося послати експедицію по капітана Гранта, й Едуард Гленарван вирішив сам вирушити на пошуки.
Він познайомився з Мері й Робертом Грантами. Яхту спорядили у далеке плавання, в якому захотіли взяти участь лордова дружина і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», вирушивши з Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і поплив до берегів Патагонії, де, за певними міркуваннями – спочатку саме так витлумачили записку, – капітан Грант перебував у полоні в туземців.
«Дункан» висадив пасажирів на західному узбережжі Патагонії й відразу ж відплив, аби підібрати їх на східному березі, біля мису Коррієнтес.