Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Чия?
— Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього… Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!
— А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?
— Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв’язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки… Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!
На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.
— Ну що, сину? — кинулась мати, коли козаки повернулися.
Арсен обняв матір за плечі.
— Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці, її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем… Не плачте — ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обіду — в путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє…
— Гаразд, синку, — прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.
3
З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п’ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.
— А, хай їде! — махнув рукою і зразу ж пожалів.
Ледве встиг Іваник скочити з дровітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, як у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з–під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
— А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку! — заверещала. — В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепер на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?
«Шибайголова» і «харцизяка» знітився і зблід, — від того здавався ще меншим.
— Зінько, перестань кричати, — заблагав тихо. — Люди ж навкруги! Що подумають… знаєш–маєш!
— Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бач — він розприндився, що жінка неласкавим словом назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей — і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А чиряка на задницю не хочеш?
— Зінько…
— Що — Зінько? Я вже у тебе вісім років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів’я та ще й коня веде! Не прожила з тобою, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепер ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!
Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от–от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..
— Зінько! — верескнув він високим голосом. — Не чіпай! Бо от тобі… того… знаєш–маєш… хрест — кину все і піду на Запорожжя козакувати… знаєш–маєш!
— Що? Ти мене ще лякати? — Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. — Ану, злазь! Теж мені запорожець знайшовся! Знаєш–маєш!..
Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали.
Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсах
нулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.
Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум’янець, нижня губа затремтіла:
— Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
Але чоловік навіть не оглянувся — помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знову блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:
— Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено зацмокав язиком, хвацько крутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік:
— Ну й кобєта [107], пане Гриво! Га? — І прицмокнув язиком. — Є на що подивитися, холера ясна!
— Та вже ж! — погодився Грива. — Не те, що ваші зманіжені шляхтянки!
Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.
Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили–рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.
4
На третій день, надвечір, Арсен з товаришами прибув до Чорнобаївки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір’я.